«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».
Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинку – і мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.
– Що тут робиться?
Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього з’явилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.
– Маркер, що не стирається, – пояснила мама. – Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.
– Перестань нарешті малювати на всьому! – кричала Тріна. – Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.
– Та я ж робив тобі штани-тиждень!
– Мені не треба штани з днями тижня! – волала вона. – Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!
– Не свари його, Тріно, – втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. – Могло б бути й гірше.
Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.
– Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!
Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.
– Що таке? Що такого я сказав?
– Бернарде…
– Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.
– Господи… – Мама затулила обличчя рукою.
Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.
– Давай, – шипіла вона. – Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить…
– Що? – насупив брови батько. – Що таке?
Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палець – той трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.
– А що такого? – долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. – Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!
Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.
– Господи…
– Бернарде, не згадуй Бога всує.
– Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати ім’я Господа на чортовому колесі в Батлінзі![11] Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?
– Ми змиємо, тату, – сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.
– Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?
Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.
– Не відтирається, Джозі. Не відтирається!
Мама