Афганський кут крилатої Серафими. Раїса Плотникова

давай рвонемо сьогодні у дукан[3], тут недалеко. Я скоро зачиняюсь, а кого-небудь умовити, щоб звозив нас нишком, це для мене – раз плюнути.

      – А чого б і ні.

      – То почекай, я скоро.

      Коли всілякі засуви й замки, рипнувши, клацнувши, скреготнувши, засвідчили цілковиту надійність замикання гарнізонної крамниці, сонце вже трохи похилилось до заходу. Залишивши Серафиму коло басейну, Лєнка зникла в пошуках Коляні, що помирав від бажання кудись її прокатати.

      Гай сіла на край доладно викладеного дикого каміння, яке надійним обручем утримувало гладеньку стоячу воду. Обережно, наче крадькома поглянула на власне відображення – чомусь не сподобалась сама собі і провела по воді рукою, мовби стирабчи те, що побачила. Тепла вода приємно лоскотнула долоню.

      Вж…ж…ик – якийсь дивний звук примусив підвести очі.

      – Мадам, я увіковічив вас, сподіваюся, ви не проти, – тягнучи неймовірно широку усмішку, звертався до неї чоловік у цивільному.

      Серафима здвигнула плечима і промовчала.

      – Ну, що ж, фото матиме назву «таємнича незнайомка», – сказав аби що сказати сумнівний фотограф.

      – Фантастична оригінальність, – іронічно зронила Серафима.

      – Коли я побачив вас…

      – Тільки не це – прошу, – безцеремонно перебила початок занудної фрази. – Краще скажіть чи є тут щось таке, що могло б сподобатись?

      – Звичайно є, мадам! – вигукнув чоловік і заходився біля торбинки, яку зняв з плеча. – Ви тільки погляньте на цю красуню!

      Продовгувата, велика – кілограмів на п’ять, з шерхуватою шкірою диня через три хвилини лежала на розгорнутій газеті «Известия», накраяна тонкими скибочками вздовж, а потім ще й квадратиками впоперек. Медово-густий запах зваблював, можна було б не спокуситися, та особливої необхідності в цьому не було, і Серафима здалась. Обережно відкусила шматочок пікантної жовтогарячої м’якоті й, відчувши смак соковитої насолоди, відкрила в собі схильність до гурманства. Ні, таки афганська диня – це щось особливе! Божественну трапезу перебило насподіване наближення військової машини.

      – Який це ненормальний на такій швидкості жене сюди БТР! – прикриваючи газетою імпровізований стіл від наростаючої хмари пилюги, вигукнув власник фотоапарата і дині.

      – Серафимо, давай хутчіш! – крикнула Лєнка, визираючи із зеленкуватих металевих надр машини.

      – Дякую, – встигла сказати Гай, озирнувшись на ходу.

      – Мадам, ім’я! Як ваше ім’я? – гукнув чоловік, наче щойно не почув вигуків Лєнки.

      Машина рвонула з місця і помчала у дику пустельну безвідь – такі собі мандри за чимось, чого ще не було.