– Закопаю! Усе зерно закопаю! Ждатиму, поки воно все не перемелеться. Задарма нікому не віддам. Скільки роботи мав! Скільки роботи! А їм задарма? Не буде цього! – кричав Левенець.
– Тихіше, Никифоре, діло не тільки про твоє зерно, а коней у тебе племінних ціла ферма, а свиней…
– Правильно кажеш, Левенець хазяїн. Зумів хороші сорти пшениці виростити, і жита, і буряка, і жеребців яких розвів! Проїдь до самого Чернігова чи до Конотопа – де таких знайдеш? А всі тобі скажуть: їдьте у Березівку до Левенця. Ось так! Може, і не слід про себе так казати, але я тут нічого не вигадав, так про мене люди кажуть, – розмахував руками, доводячи своє.
– Що молодець, то молодець, тільки зараз не про те, – намагався Сава так закінчити розмову, щоб ніхто не чув її на вулиці.
– Петлю на шию накину, а не віддам! – не спинявся Левенець.
– Тихіше, Никифоровичу, то останнє діло, та й не Боже. Тут треба головою думати, аби не спізнитися, – заспокоював його Сава.
– Докажи ж ти накінець за нашу Центральну раду. Може, і ми чим підсобимо, все-таки і хлопців своїх можна послати, і коней дати. Нехай їдуть захищати нашу владу. Знати б, коли виїжджати та до кого приєднатися. А вона там ще тримається? До чого ви там дочитали у своїх газетах? – голосно вигукував розгніваний Левенець.
– Після того з нею почали боротися вже окупанти – німці та австро-угорці. Вільгельм II дав згоду на заміну того нашого уряду.
– І що?
– Того ж дня вона була розігнана.
– І все так просто закінчилося? – хитав головою Левенець.
– Афанасійович не так каже. Рада прийняла новий закон про землю, в якому йшлося, щоб залишати у власності тільки тридцять десятин землі, – продовжував Архип.
– Та це ж мало! А інші мої шістсот?
– Усі в державу.
– То на біса тоді мені така Центральна рада? А ми її вже нашою називали. Хоч я і мало газет читав, а вам, хлопці, скажу, що заможні селяни таку владу не підтримали б.
– То вони і не підтримали. Хто в цьому щось розумів, зневірився, – пояснював Невжинський.
– Ні, хлопці, всі Грушевському дуже вірили, думаю, що пізніше розібралися б краще із земельними питаннями і нікого б не обидили. Може, якусь частину і забрали б, потім дали б її нам в оренду.
– Але в оренду я Пипкуну здаю, то ціну яку хочу, таку і ставлю. А коли він носом крутить, можу і не здавати, бо вона моя, – доводив своє Ковшар.
– Хто знає, як би воно було. Я теж гадаю, що передумали б. А так хто тут пануватиме – тому і платитимемо. То що, не оренда, чи як? – питав Невжинський.
– Може бути й інша оренда. Більшовики нас усіх контрою вважають, то можуть забрати і ту землю, що біля хати. – Сава вже не сідав на лаву, а доводив стоячи.
– По призьбу, чи що? Здохнемо через півроку! – не витримав Ковшар та й собі закричав.
– Хлопці, давайте