16
Вони вийшли з печери «Послуг аеропорту» через тридцять секунд. Нік ніс за ручку складені ноші. Коли вони підійшли до ряду таксофонів, Нік передав ноші Алберту, і той без слів їх прийняв. Скатертина лежала на підлозі футів за п’ять від Тумі, який тепер хропів, хапаючи повітря потужними неритмічними ривками.
Часу було обмаль, часу було дуже, курва, обмаль, але Нік мусив це побачити. Просто мусив.
Він підняв скатертину і витяг тостер. Один нагрівальний елемент застряг у пазу для хліба; інший вивалився на долівку. Циферблат таймера і ручка, якою посувають хліб, відпали. Один кут тостера ввігнувся досередини. Битий лівий бік перетворився на глибоку круглу вм’ятину.
«Це те місце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумі, – подумав Нік. – Дивовижно».
Він струсонув тостер, слухаючи торохкання частин відбитих деталей усередині.
– Всього лише якийсь тостер, – чудувався він. – Я маю друзів, Алберте, – друзів професіоналів, – які не повірять у таке. Я сам насилу в це вірю. Я маю на увазі, всього лише якийсь тостер…
Алберт відвернув голову.
– Киньте його, – промовив він хрипко. – Я не можу його бачити.
Нік зробив, як просив хлопець, і поплескав того по плечі.
– Неси ноші нагору. Я приєднаюся до вас незабаром.
– Що ви збираєтеся робити?
– Хочу подивитися, чи нема в тому кабінеті ще чогось такого, що може стати нам у пригоді.
Алберт якусь мить дивився на нього, але в цій темряві він не міг розгледіти вираз обличчя Ніка. Нарешті він сказав:
– Я вам не вірю.
– А ти й не мусиш, – відгукнувся Нік якимсь дивно делікатним тоном. – Катай нагору, Козирю. Тобто, я хотів сказати, Алберте. Я скоро до вас приєднаюся. І не озирайся.
Алберт ще якусь мить вдивлявся в нього, а потім потягся вгору по застиглому ескалатору – голова похнюплена, ноші, наче валіза, висять у правій руці. Він не озирався.
17
Нік почекав, поки хлопець зникне в мороці. Потім він пішов туди, де лежав Креґ Тумі, і сів навпочіпки поряд з ним. Тумі все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирівнялося. Нік навіть припустив, що ніц неймовірного нема в тому, що після пари тижнів лікування й постійного догляду в шпиталі Тумі міг би оговтатися. Єдина річ ним, принаймні, доведена: він має неймовірно міцний череп.
«Ганьба, що мозок під ним такий розм’яклий, приятелю», – подумав Нік. Він простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумі рота, а іншою носа – чи що там від них залишилося. Це забере менше хвилини, і їм не доведеться більше перейматися містером Тумі. Інші б здригнулися в жаху від такого акту – назвали б це холоднокровним убивством, – але Нік вбачав у цьому лише певний страховий поліс, не більше й не менше. Тумі вже раз постав з того, що здавалося повною непритомністю, і тепер один з їхньої групи мертвий, а інша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далі.
Було тут і ще дещо. Якщо він залишить Тумі живим, що саме він подарує йому,