Бетані дістала сигарети і простягнула пачку Бобу. Він похитав головою. Дівчина встромила сигарету собі до рота, витягла сірники, креснула одним. Той не загорівся.
– Йой-ой! – гукнула вона.
Озирнувся Алберт. Вона кресала сірником знову… і знову… і знову. Нічого не виходило. Вона подивилася на хлопця, злякана.
– Агов, – озався Алберт. – Дозволь-но мені.
Він узяв у неї сірники, відірвав з книжечки інший і креснув ним по смужці на обкладинці. Нічого не вийшло.
– Що б це не було, але, здається, воно заразне, – зауважив Руді Ворік.
Бетані залилася слізьми, і Боб запропонував їй хустинку.
– Зачекайте хвильку, – сказав Алберт і знову креснув сірником. Цього разу той загорівся… але полум’я було низеньким, мерехтливим, небадьорим. Він підніс той тремтливий вогник до сигарети Бетані, і в пам’яті йому раптом зринув один яскравий образ: дорожній вказівник, який він щодня минав, їздячи останні три роки на своєму десятишвидкісному велосипеді до Пасаденської середньої школи.
«УВАГА: – було написано на тому знаку. – ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ».
«До чого, збіса, тут це?»
Він цього не розумів… поки що, принаймні. Натомість йому стало цілком ясно, що якась ідея бажає виїхати нагору, але, поки що, принаймні, в неї заїло перемикач передач.
Алберт, струснувши, погасив сірника. Вистачило лише легенького поруху.
Бетані затягнулася сигаретою і скривилася:
– Срака! Вона на смак, наче якийсь «Карлтон»[159] чи щось таке.
– Подуй мені димом в обличчя, – попросив Алберт.
– Що?
– Те, що чула. Подуй мені димом в обличчя.
Вона зробила, як він просив, і Алберт принюхався до диму. Колишній його солодкавий аромат тепер був приглушеним.
«Що б це не було, але, здається, воно заразне».
– Я йду назад до ресторану, – промовив Нік. Вигляд у нього був пригнічений. – Той Кассій ниций і слизький.[160] Не подобається мені залишати наодинці з ним наших пань занадто довго.
Браян вирушив слідом, а за ним потягнулися й інші. Браян подумав, що є щось трохи кумедне в цих їхніх перетіканнях – вони поводяться наче корови, які відчувають у повітрі грозу.
– Ходімо, – сказала Бетані. – Пішли вже.
Вона викинула недокурену сигарету в попільницю і витерла собі очі хусточкою Боба. Потім взяла Алберта за руку.
Вони вже були на півдорозі через чекальну залу, і Алберт дивився в спину червоній сорочці містера Ґефні, коли те саме вразило його знову – потужніше цього разу:
– Зачекайте хвилинку! – гукнув Алберт. Зненацька він обхопив Бетані рукою за талію, підсмикнув дівчину до себе, втопився обличчям в улоговинку на її горлі й глибоко вдихнув.
– О, Боже! Ми з тобою ледве знайомі! – скрикнула Бетані. А тоді безпорадно захихотіла й обійняла Алберта за шию.
Алберт – той хлопець, чия природня сором’язливість зазвичай зникала тільки