– Хто-небудь тут знає, як поратися з отією маленькою пічкою на бортовій кухні? – запитав Лисий так, ніби нічого не відбулося. – Я хочу повечеряти.
Ніхто не відповів.
– Я й не очікував, – сумно промовив Лисий. – Епоха спеціалізації. Ганебний час для життя.
З цим філософським проголошенням Лисий знову пішов собі до бізнес-класу.
Лорел опустила очі й побачила, що під обідками темних окулярів у життєрадісній оправі з червоної пластмаси щоки Дайни Беллмен мокрі від сліз. Дещо призабувши про власний страх і розгубленість, принаймні тимчасово, Лорел обняла дівчинку.
– Не плач, любонько, той чоловік просто рознервувався. Зараз з ним уже краще.
«Якщо можна назвати кращим те, як він там сидить і загіпнотизовано дивиться, розриваючи на дрібні смужки серветку», – подумала вона сама собі.
– Я боюся, – прошепотіла Дайна. – Ми всі здаємося монстрами тому чоловіку.
– Ні, я так не думаю, – сказала Лорел здивовано і трохи вражено. – Звідки в тебе такі думки?
– Не знаю, – відповіла Дайна. Їй подобалася ця жінка – сподобалася з тієї ж миті, як вона почула її голос, – але вона не мала наміру розказувати Лорел, що на якусь крихітну секунду вона побачила їх усіх, включно з собою, коли вони озирнулися на того чоловіка з гучним голосом. Вона в ту мить була всередині того чоловіка з гучним голосом – його звуть містер Тумс, чи містер Танні, чи якось так, – і в його очах вони виглядали зграєю злих, себелюбних тролів.
Якби вона розказала щось таке міс Лі, міс Лі подумала б, що вона збожеволіла. Чому ця жінка, з якою Дайна лише щойно познайомилася, подумає інакше?
Тому Дайна не сказала нічого.
Лорел поцілувала дівчинку в щоку. Шкіра під губами була гарячою.
– Не бійся, любонько. Наш політ продовжується гладенько-гладесенько – хіба ти цього не відчуваєш? – і всього за кілька годин ми будемо в безпеці знову на землі.
– Це добре. Хоча я б хотіла, щоб і тітка Вікі була тут. Де вона, як ви думаєте?
– Не знаю, любонько, – відповіла Лорел. – Аби ж то знати.
Дайна знову подумала про обличчя, які побачив той крикливий чоловік: злі обличчя, жорстокі обличчя. Вона подумала про своє обличчя, яким він його сприймав: по-свинячому захланний дитячий писок з очицями, прихованими за величезними чорними лінзами. На цьому її хоробрість урвалася, і дівчинка почала ридати хрипкими, болісними схлипами, які краяли Лорел серце. Жінка міцно обнімала дівчинку, бо це було єдиним, що вона могла придумати, а невдовзі вже плакала й сама. Так вони проплакали разом хвилин з п’ять, а потім Дайна почала знову заспокоюватись. Лорел поверх малої поглянула на стрункого юнака, чиє ім’я було чи то Алберт, чи Алвін, точно вона не запам’ятала, і побачила, що очі у нього також вологі. Він перехопив її погляд і поспішно опустив очі собі на руки.
Дайна видала останній судомний схлип, а потім просто лягла, поклавши голову на груди Лорел.
– Гадаю,