Під час сварки я намагався якомога краще роздивитися того чоловіка та запам’ятати. Мені не давало спокою, що його стеження розпочалося з того самого дня, коли сталося вбивство. Проте я був певен, що ніколи його не бачив. Невже дійсно ця справа не така проста, як може видатися на перший погляд? Але за мною теж хтось стежив. Чи не міг бути в цього придурка спільник, який у той час, коли цей спостерігав за дівчатами, ходив за мною? Але я швидко відкинув цю думку. Цілком можливо, що цей чоловік стежив за нами всіма. У дівчат він шукав мене, коли не знаходив деінде. А може, це все-таки звичайний собі придурок, який любить поспостерігати за людьми в бінокль? «У будь-якому разі потрібно перевірити цього чоловіка», – міркував я. У мене є друг, що працює у патрульній поліції. Переконаний: він мені допоможе.
Я знову глянув на дівчат. Здавалося, вони трохи заспокоїлися. Так приємно почуватися в безпеці. Нині я був певен, що нікому з нас нічого не загрожує. Але все це відносно. Насправді ніхто не може почуватися в безпеці. Ніколи. Ми не можемо знати, що чекає на нас наступної миті. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очікувати тисячі як приємних, так і неприємних сюрпризів. І ми не в змозі їх передбачити. Тому мені конче треба бути насторожі. Час від часу я поглядав у вікно. Того мудака я більше не бачив. Я дав собі слово неодмінно розібратися з ним, якщо знову помічу, що він продовжує за нами стежити.
Близько десятої вечора я вже збирався йти додому. На вулиці було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все ніяк не могли принести дощу. Здійнявся сильний вітер; я поспішив, аби не втрапити під зливу. На той час я вже був досить стомлений і водночас надто розслаблений, щоби думати про всі ті події.
– Коли прийдеш додому, подзвони мені, – попрохала Ліза. Вона завжди так робила, коли я повертався пізно: жив аж на іншому кінці міста.
Я пообіцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нічим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися двері, і я опинився в напівтемряві під’їзду. На поверсі нижче горіло світло, тому я без проблем спустився. Проте від третього до першого світла не було. Я запалив сірника, але він одразу ж згаснув від протягу, що вдерся в під’їзд крізь прочинене вікно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсі вище почулося, як хтось тихцем спускається. Я зрозумів, що був не один. Дослухався, запалив черговий сірник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув.
Дослухався ще раз більш уважно, та цього разу нічого не почув. Незадоволено похитавши головою та відігнавши від себе дурні думки, я почав обережно, аби не загасити сірника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненіше пішов далі. Та щойно згаснув сірник, я чітко почув кроки: