– Ми відмовляємося ухвалити цю угоду, – мовив старенький, відсовуючи пергамент.
– Я сподіваюся, я сподіваюся, – промимрив містер Лімбкінс, – я сподіваюся, що панове судді не подумають на підставі нічим не доведеного свідчення дитини, що… що… парафіальна адміністрація… чимсь… завинила…
– Суддів постановлено не на те, щоб критикувати поведінку Парафіальної Ради, – гостро відповів другий суддя. – Відведіть хлопчика назад до Притулку й поводьтеся з ним по-людськи. Він цього, здається, потребує.
Увечері пан у білому жилеті рішуче запевняв, що Олівера не те що повісять, а до того ще й вительбушать і почвертують. Містер Бембль зловісно й таємничо хитав головою і висловив бажання, щоб хлопець іще вернувся на праведну путь, на що містер Гемфільд відповів, що він бажає, щоб хлопець вернувся до його рук, і, хоча погляди коминотруса сходилися переважно в усьому з поглядами Бембля, цього разу бажання їх були, здається, цілком протилежні.
Другого ранку громадянам міста N було знову оголошено, що Олівер Твіст «віддається у прийми» і що тому, хто схоче його взяти, буде виплачено п’ять фунтів стерлінгів.
Розділ IV
Олівер дістає іншу посаду і вперше вступає в громадське життя
У шляхетних родинах водиться, що, коли юнак не може дістати, здобути або одержати в спадщину якогось пожиточного становища, його посилають до флоту. Наслідуючи цьому мудрому й цілком практичному звичаю, Парафіальна Рада обміркувала Оліверову справу й вирішила послати його на якийсь невеличкий торговельний корабель, у якесь далеке плавання, в небезпечні для здоров’я країни. Багато можливостей чекало на нього там: він міг захворіти й не вичуняти, шкіпер напідпитку міг засікти його жартома на смерть або пробити йому череп залізним брусом, бо всі ж знають, що це найулюбленіша розвага джентльменів цього сорту.
Придивившись ближче до справи з цього погляду, Рада переконалася, що це єдиний порятунок і що єдиний засіб напутити Олівера – це відіслати його в море.
Містерові Бемблеві було наказано негайно накинути оком, чи не знайдеться якогось капітана, шкіпера чи ще там кого, кому б знадобився самотній кают-юнга без родини й друзів. Повертаючись додому з своєї розвідки, містер Бембль натрапив вже біля самих воріт на парафіального трунаря, містера Соуерберрі.
Містер Соуерберрі був високий на зріст, сухоребрий, незграбний чоловік; ходив він завжди у потертому чорному вбранні, цюрованих чорних панчохах і латаних черевиках. Природа створила його обличчя не для ухмілок, але він мав нахил до властивої людям його фаху жартівливості, а ходив еластично й нечутно, ледве торкаючись землі. На обличчі його застигло почуття внутрішнього задоволення, коли він побачив містера Бембля. Вони щиро привіталися.
– А я зняв допіру мірку з тих двох жінок, що преставилися вчора ввечері, містере Бембль, – мовив трунар.
– Глядіть, містере Соуерберрі, ви ще он як забагатієте! – одказав сторож, засовуючи