Вона підійшла до «холодної» з заднього двору, несміливо постукала ключем у двері й почала прислухатися, але ніхто не відповідав; вона кахикнула й знову наставила вухо, але все було тихо й цього разу, тоді вона ніжним тихим голоском промовила:
– Ноллі, Ноллі, коханий!
У цій камері сидів лише одинокий в’язень – нещасний, босий голодранець, якого злапали за те, що він грав на флейті; за цей злочин проти суспільства містер Фанг засудив його на місяць до дому поправи, дотепно зауваживши, що такі могутні легені доцільніше використувати на «млині», аніж переводити на музичний струмент.
В’язень нічого не відповів Нансі, бо тяжко побивався за своєю флейтою, сконфіскованою на користь держави під час арешту; отже, Нансі перейшла до других дверей і знову постукала.
– Хто там? – стиха відгукнувся чийсь кволий голос.
– Чи нема тут у вас маленького хлопчика? – спитала Нансі, гірко хлипнувши.
– Ні, боронь Боже! – відповів в’язень.
Тут сидів другий арештант, безпритульний старезний дідок, злапаний за те, що не грав на флейті, тобто за те, що жебрав на вулиці й не заробляв собі на життя. У третій камері сидів чоловік, засуджений за те, що розносив на продаж бляшані мисочки без відповідного патента й заробляв таким чином собі на життя всупереч постанові Палати Гербової Оплати.
Але ніхто з в’язнів не відгукнувся й не міг нічого сказати за Олівера, тому Нансі підійшла просто до гладкого тюремника і з жалісними, безнадійними приговорюваннями та скаргами (іще красномовнішими завдяки відповідній жестикуляції ключем і кошиком) запитала його про долю свого любого братика.
– В мене його нема, голубонько, – відповів їй добродушний дідусь.
– А де ж він тоді? – стурбовано простогнала дівчина.
– Та його ж забрав той джентльмен.
– Який джентльмен? Господи мій милосердний! Який джентльмен?
У відповідь на ці збентежені запити дідусь оповів глибоко засмученій сестрі, як Олівера притягли до в’яз ниці, як він зомлів перед суддею, як його виправдали завдяки одному свідкові, який бачив, що не Олівер, а інший хлопець вкрав хустину, і як його нарешті, непритомного, відвіз до себе сам позивач, – але де він жив, сторож сказати не міг, тільки чув, що кучерові звеліли їхати в напрямку Пентонвілля.
У глибокому розпачі поточилася хисткою ходою безталанна сестра до воріт, але за брамою вона очевидячки оговталась, бо нараз пішла твердіше, а, завернувши за ріг, прожогом побігла найзаплутанішими манівцями до житла старого.
Скоро почувши про наслідки розвідки Нансі, містер Сайкс свиснув на білого пса, надягнув капелюха й похапцем, не побажавши чесній компанії доброго здоров’я, щоб не гаяти часу на зайві формальності, вийшов з кімнати.
– Ми мусимо дізнатись, де він є, голуб’ятка, ми мусимо його знайти будь-що-будь, – схвильовано говорив Феджін. – Ти, Чарлі, покрутися