– Це мій приятель, Олівер Твіст, – мовив Джек Феджінові.
Старий усміхнувся, низко вклонився Оліверові й, стискаючи його руку, сказав, що сподівається з часом ближче зійтися з ним. Після цього молоді джентльмени з люльками в зубах обступили Олівера й почали міцно стискати йому руки, а особливо ту, в якій він тримав свого клуночка. Один з них попрохав дозволу повісити на кілок його кашкета, другий був настільки ґречний, що запустив свої лапи йому в кишені, щоб здороженому гостеві не спорожняти їх самому перед сном. Ця ґречність була б сягнула, мабуть, іще значно далі, якби старий не огрів виделкою запопадливих юнаків.
– Дуже, дуже радий тебе бачити, Олівере, – мовив він. – Пронозо, зніми-но ковбасу й підсунь Оліверові діжку до вогню. Ага! дивишся на носові хусточки, моя крихітко! Їх тут чимало – ге? Ми їх саме збиралися прати – ось і все, Олівере, ось і все, ха-ха-ха, ха-ха-ха!
Вихованці веселого джентльмена вкрили його останні слова гучним реготом і з галасом взялися до вечері.
Олівер з’їв свою пайку, а старий розбовтав склянку води з джином і наказав йому хильнути одразу все до дна, бо другий джентльмен чекав на свою чергу. Олівер слухняно спорожнив склянку; у голові йому запаморочилося, і він тільки почув, що його, мов пірце, підхопили чиїсь руки й поклали на постіль на підлозі; за хвилю він уже спав глибоким, мертвим сном.
Розділ IX
Деякі дальші подробиці про старого веселого джентльмена та його зразкових вихованців
Було вже пізно, коли Олівер прокинувся від довгого здорового сну. В кімнаті не було нікого, опріч старого, що варив у горняткові каву на сніданок і насвистував щось собі під ніс, мішаючи каву залізною ложечкою. Від найлегшого шамотіння старий насторожував вухо, але, впевняючись, що все гаразд, знову схилявся над горнятком.
Олівер більше не спав, але ще не зовсім прочумався. Буває такий дивний стан, коли людина більш не спить, не дріма, але й не прокинулася ще цілком, лежить із напівзаплющеними очима, але вже відчуває, що діється навколо; бува, що в такому стані їй за п’ять хвилин присниться багато більше, ніж за п’ять ночей, коли вона спить мертвим сном з цілком уколисаною свідомістю. В такі хвилини людина все-таки настільки свідома діяльності свого розуму, що може відчувати його могутню силу, ту силу, що дозволяє йому, відірвавшись від тілесної оболони, розривати з земними путами й ширяти поза часом і просторінню.
Олівер