– Що? – вигукнув він. – То ким ви, зрештою, збираєтесь стати: вченим чи… кухарем?…
Але термін прийому заявок уже закінчився, змінювати щось було пізно, і на гірській дорозі до табору, що обвівалася всіма вітрами, я все ще сумнівався в своєму виборі. Однак мої сумніви тривали недовго. Табір не відступив від своїх обіцянок, не порушив моїх сподівань, це була справжня ідилія: краса озер, гір, людей; багатство вражень, спілкування, стосунків. Місячні ночі, такі ясні, що можна було мандрувати околицями пішки без ліхтарика. Ми могли вирушити в похід о другій ночі й піднятися на найближчу вершину, гору Таллас, якраз вдосвіта, а тим часом внизу, під нами, в широких і тихих озерах красувалася ясна зоряна ніч. На піку, на висоті майже три тисячі метрів ми тулились одне до одного в спальних мішках під холодним поривчастим вітром і пили каву, яку хтось турботливий здогадався взяти з собою. Так ми сиділи, дивилися на небо, аж поки дочекалися найпершого натяку на сонце, того найтоншого проблиску майбутньої блакиті, який дедалі ширше розпливається зі сходу, поволі змиваючи зірки. І ранкове небо розпросторилось увись і вшир, доки сягали ті перші промені сонця. Ранні мешканці околиць вже снували дорогою до південного озера Тахо. Але досить було повернути голову назад, щоб побачити, як вранішня блакить неба гусне, темніє на півдорозі до заходу, далі перетворюється на нічну чорноту, яка сяє зорями, і повний місяць дивиться на тебе. На сході ясний день сяяв на повну силу; на заході повновладно панувала ніч. Жоден філософ не в змозі передати піднесення краще, ніж ця мить, коли стоїш у височині, поміж ніччю і днем. Це ніби власне той момент, коли Бог сказав: «Хай буде світло!» І ти мимоволі відчуваєш крихкість і крихітність своєї істоти порівняно з величчю цієї гори, землі, всесвіту, але водночас ти чітко відчуваєш себе самого, свої неповні два метри, що вивищуються над схилом, тим самим підтверджуючи твою присутність на тлі цієї величі.
Це літо в таборі «Сьєрра», можливо, не відрізнялося від літа в якомусь іншому таборі, але я був там – і кожен мій день був переповнений враженнями, і спілкування з кожною людиною наповнювало життя сенсом. Бувало, що ми компанією до глибокої ночі сиділи за столом в їдальні разом із заступником директора табору Мо, нашим стенфордським куратором, цмулили віскі, обговорювали головні положення його дисертації, літературу та інші речі, надзвичайно важливі в юності. Через рік він повернувся до дисертації, а згодом надіслав мені своє перше опубліковане оповідання, навіяне подіями і враженнями нашого спільного літа:
«Тепер я нарешті знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мої найближчі розклали багаття… щоб тіло моє перетворилося на попіл і змішалося з піском. Щоб мої зуби й кістки загубилися серед трав… Я не вірю ні в мудрість дитячу, ані в мудрість старечу. Але є такий час, такий гострий період, коли реалії життя перекреслюють весь накопичений досвід.