Закінчивши студіювання в Берклі, Джой став одним із засновників фірми «Сан Майкросистемс» у Кремнієвій долині, що була одним з головних учасників комп’ютерної революції. Там-таки він переписав одну комп’ютерну мову – Джава – й легенда про нього розлетілася ще далі. Серед «своїх» у Кремнієвій долині про Джоя говорять з таким самим благоговійним трепетом, як про Білла Ґейтса у «Майкрософт». Його ще називають Едісоном мережі Інтернет. Науковець-програміст Девід Ґелернтер з Єльського університету каже: «Білл Джой – одна з найвпливовіших постатей у сучасній історії інформаційних технологій».
Історію генія Білла Джоя переповідали вже безліч разів, але мораль завжди одна. Він жив у світі абсолютної меритократії. Програмування не працювало за принципом блату, коли можна просунутися, маючи гроші та потрібні зв’язки. То було відкрите широке поле діяльності, у якому кожного учасника оцінювали виключно за талантами й досягненнями. То був світ, у якому перемагали найкращі, а Джой став очевидячки одним з найкращих.
Однак, якби ми щойно не розглядали приклади хокеїстів та футболістів, таку версію подій сприйняти було б легше. Їхній випадок мав би бути чистою меритократією. Проте це не так. То була історія про те, як неординарні особистості в певній діяльності досягли свого високого статусу через поєднання вмінь, можливостей і суто випадкових переваг.
Чи можливо, щоб такий штиб особливих можливостей працював і в реальному світі? Повернімося до історії Білла Джоя та дізнаймося.
2
Уже протягом цілого покоління психологи з усього світу ведуть палкі дискусії стосовно питання, яке ми тривалі роки вважаємо вирішеним. Питання полягає ось у чому: чи існує така річ, як природжений талант? Очевидна відповідь – так. Не кожен хокеїст, народжений у січні, зрештою, грає на професійному рівні. Так чинять лише деякі, себто ті, хто мають оцей природжений талант. Досягнення – це талант плюс підготовка. Проблема натомість полягає у тім, що, коли детальніше розглядати кар’єру талановитих та обдарованих, можна помітити, що природжений талант відіграє меншу роль, тимчасом як підготовка, здається, важить більше.
Першою ілюстрацією в суперечці про таланти є дослідження, яке провів на початку 1990-х років психолог К. Андерс Ерикссон та двоє його колег з Берлінської академії музики. За допомогою викладачів академії скрипалів розділили на три групи. У першій групі були зірки – студенти, котрі мали потенціал стати скрипалями світового рівня. До другої увійшли ті, що їх оцінювали як «непоганих». Третя група являла собою студентів, які взагалі навряд чи гратимуть професійно, а тому мали намір працювати вчителями музики в школі. Далі всім скрипалям поставили однакове запитання: відколи ви вперше взяли до рук скрипку, скільки годин ви грали на ній протягом усієї своєї кар’єри?
Учасники всіх трьох груп почали грати на