Колесо тоже назад не побіжить.
Кіт вуркоче, Яків присідає і гладить старого котяру. Десь із села вже з півроку, як приходить, лопає все, що дає: і бульбу, і хліб, ну про ковбаску, як принесе з куперації, то й казати не треба. А то й лушпиння з бульби взявся гризти. А може, зуби точив? Та де в такого старого зуби? Ци, може, в котів є до старости? Бач, стільки на світі прожив, старий шкарбун, а ни знає.
Нагнутися нагнувся, погладити погладив, котисько задоволений, авжеж, а підвестися як? Йо-йо, хіба на руку спертися?
І все ж він підводиться, в боку стріляє, аж в очах темніє, али на диво швидко проходить.
Кіт швендяє за ним до хати. Якщо сьогодні прийде Олька, то й молока принесе. Він давно вже не п’є молока, бо ж одне розстройство од того, швидкий нападає, та то Олька так вимовляє, а він каже по-їхньому, загорєнськи – шмидкий. Нє, не Олька, а Тарас по-новітньому каже.
І село для нього не Загоряни, а Загорєни. Тарасові діти з його вимови сміються. Ну й нехай, він по-їхньому казати ни буде.
Яків заходить до хати. А де ж кіт? Озирається. Кіт спинився за порогом. Дивиться. Хвостом ворушить. Вагається. Чого б то? Не хоче йти? Та ж не боїться.
– Йди, бо не впущу, – каже Яків.
3
Поштарка Ніна ступає на подвір’я під вечір. Яків бачить, як вона йде моріжком, чогось оминає стежку. За нею волочиться чужий кіт. Одвертається од вікна, за стіл поспішно зновика сідає. Ніна заходить до хати, каже:
– Доброго дня. Ви живі, діду Якове?
Яків повертає голову, відривається од стола, на якому кришив махорку (дивно, як збереглася до весни), і відказує:
– Доброго здоровля. Чом би мені не жити? Ци ти хотіла, щоб я вмер, не получивши письма? Давай…
– Але я… Діду Якове…
– То ти знов не принесла? То нащо заходила? Щобись…
Яків хоче сказати «переконатися, що я ще живий?», але закашлюється. Кашляє довго й натужно.
– Ви-те, що ж, зновика курити почали? – підозріло питає Ніна.
– Не дам, – каже Яків і заступає стола з нарізаною махоркою.
– Що не дасте?
– Махорку забрати.
– Ну, ви як мале, діду… Геть би мала дитина…
– Мала – не мала, али я кинув курити…
– Тоді нащо махорку кришите?
– Щобись ти спитала… Що, бакун має пропадати?
Ось така у них розмова. Насправді Яків радий, що Ніна зайшла, не обминула хати. Бо ж письма нема. Зновика нима.
«І вже не буде», – раптом думає Яків.
Пальці його рук холодіють. Падає на землю ніж. Добре, хоч ногу минає.
– Що з вами, діду? Сєдьте, сєдьте.
Ніна метушиться. Приносить води. Заглядає у вічі. Чудна жінка. Він може ще і її пережити. Його смерть сидить у тому письмі. На денці, самісінькому денці конверта, маленька і зіщулена, як зернина, що закотилася у щілину і втратила надію колись прорости. Бо письма (листа, напевне б сказало те кляте дівчисько) не буде. Його не пишуть. А як пише, то не відправить. А може, якась