– Та чого ви-те стоїте, – то вже Петро попрямував до нього. – Він не посміє стріляти.
– Не посмію, кажеш?
Яків звів рушницю й вистрелив поверх людських голів. Весільний натовп ойкнув і сахнувся. Спинився й Петро.
Після того ще наперед вийшов знатний гостювальник – солтис. Али і йому на слова, сказані польською, що доведеться відповідати, що ще не пізно образумитися, Яків твердо наказав:
– Назад! Бо стрілятиму! – І затвором – клац.
А тоді звелів:
– Йди до мене, Улянко! Чуєш? Бо зара проллється кров.
І Улянка пішла. Спершу поволі, а тоді ледь не побігла. Даремно її хапав за руку Тиміш. Вирвала. Стріпнула рукою, мов щось скидала.
Коли вона наблизилася – перелякана, аж вельон, здавалася, тремтів, схопив за руку він, Яків. Став одступати, однією рукою тримаючи Улянку, а другою – наведену на весілля рушницю. Так відступив на їхнє подвір’я, пройшов мимо сполоханої, напівживої матері, далі за хлів, а там стояв прив’язаний до яблуні Гнідко – єдиний їхній кінь.
13
– Тут ми будемо ночувати, – сказав Яків.
Він щойно зістрибнув з коня. На коні сиділа Улянка. Він простяг до неї руки.
– Давай, чого ж ти?
Дівчина подивилася на нього. Подивилася так, наче не впізнавала. За всю гонитву не промовила жодного слова. Тилько здригалася час од часу.
– Я сама.
Вона зістрибнула на землю. І тут він сахнувся – така мука сиділа в її очах. Крик вилітав з них, він його, здавалося, не тико бачив – чув.
– Де ми? – прошептала.
– То ж Гнатів хутір, – сказав Яків. – Гната Сердюкового. Циганом прозивали. Він теперика десь в Расєї, а жінка його до батька вернулася. Того й стоїть хутір пусткою.
– То ми тут жити будемо чи що?
Він здивувався тій усмішці, що зазміїлася на її губах. Глузує?
«Що ж я наробив?» – подумав й почув немовби за лісом, ген там, далеко, може, аж за Бугом, загриміло.
Уляна пішла, підбираючи довге весільне плаття – мимо старої хати, що зяяла пустими очицями вікон, крізь запущений, порослий бур’яном сад. Він наздогнав і спитав, куди вона йде.
– Хіба тобі не все одно? – такою була відповідь. – Може, й до лісу, може, ще далі.
Яків сказав, що не пустить, що вони тут, на хуторі, переночують, тут їх не шукатимуть, а завтра раненько поїдуть конем до міста. Далі або в Білорусію польську, або в саму Польщу чи Галичину. А то майнуть і до совєцької границі пробратися, там, десь коло Корця живе їхній далекий родич, що пішов туди колись у приймаки. Він поможе їм через границю, до совєтів, перебратися. І хоч він совєтів не любить, али то, може, й ліпше, там, за границею, поліція їх не шукатиме.
– Ти все продумав, он як…
– Я…
Вона зирнула й пропекла душу. Тими ж очищами – найгарнішими в світі.
– Ти все продумав, не подумав тилько про мене.
– Я ж про тебе й думав.
– Про мене!
Улянка зойкнула й кинулася на нього. Стала бити кулачками в груди, а тоді по щоці дряпнула.
– Про