Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
Направду добра книжка
Засідати в журі літературних конкурсів я, по щирості, не люблю. Нічого хорошого тут немає – доводиться цілими днями перечитувати, за Маяковським кажучи, «тысячи тонн словесной руды», щоб не дати згубитись якомусь невідкритому талантові, а потім ще й роками журитись його літературною долею, наче ти в ній і винувата. Тож, коли цьогорічна «Коронація слова» запросила мене в журі ювілейної «Ґранд-Коронації» – тільки для попередніх лавреатів, краще з кращого за 10 років конкурсу, – я зітхнула з полегкістю: гаразд, хоч «відкривати» нікого не треба буде! Автори, нівроку, вже знані, «окнижковані», отже, жодної відповідальности – і жодних несподіванок, відповідно, теж…
На щастя, життя без несподіванок не обходиться.
Роман «Століття Якова» вразив усе журі в повному складі, без різниці літературних смаків і вподобань. Так буває тільки з направду добрими книжками – вони переконують одразу і найзапекліших скептиків, як жива істота переконує на дотик теплом і пульсуванням крови під шкірою. З’ясувалося, що всі проковтнули рукопис одним духом: життя (чи варто сказати «житіє»?) древнього Якова з поліської глибинки, його любові й війни, злочинства й подвиги, пристрасті й муки несподівано виявились куди захопливішими за кілограми детективів із пригодами зомбі, упирів, ФСБ та інших потвор. Серед засилля сучасного літературного силікону Яків зі своєю сімейною сагою впадав в око, як живий серед манекенів: він був справжнім – йому хотілося співпереживати. Жінки, згадуючи деякі епізоди, скліпували сльозу: атож, мелодраматичного в романі чимало, тільки чомусь тому всьому віриш… Чи не тому, що «століття Якова» – це ще й сто повних років української історії, з усіма її – куди там шекспірівським! – непроговореними й неосмисленими трагедіями, чиї непідбиті рахунки ми й далі продовжуємо оплачувати? І волинське Полісся на перехресті режимів, імперій, народів, армій, культур і субкультур (хто тільки не товкся тут за «століття Якова» – від уланів Пілсудського до наркоділерів на джипах…) – то сцена, на якій розігрується споконвічна драма боротьби людини зі світом за власну душу? І книжка ця – не тільки про дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого, як тріску, жбурляло по водах вийшлого з берегів ХХ століття, – а й, якимсь таємничим чином, як то завжди буває з направду добрими книжками, – про кожного з нас?..
Одне слово, відкриття таки відбулося: журі переживало ейфорію астронома, який щойно вгледів у телескоп нову зірку. Дарма що творець Якова, лучанин Володимир Лис – давно не новачок у літературі (а новачок такої книжки й не написав би!), що за ним уже чималий доробок – п’єси, кілька романів, низка нагород, публікації в найкращих столичних видавництвах… Цілком солідна письменницька кар’єра, хоч і не «зіркова» – на слуху в читацької публіки досі були інші імена. Що ж, тепер, після «Століття Якова», склад «першого ешелону» сучасної української літератури доведеться переглянути – адже твори такого епічного масштабу й густини нечасто пишуться не тільки в Україні…
А ще подумалось – який би за цим романом можна зняти фільм! Куди там «Мосфільму» з Голівудом… І не треба на те мільйонних затрат, коштовних зйомок, комп’ютерних спецефектів – досить лиш гарного режисера й акторів: таких, щоб відчули й чесно відтворили той градус людяности, що його закладено в цій історії…
Але це вже я, звісно, розмріялась. А радіти треба вміти, як навчився за своє велике й страждальне життя старий Яків, – з того, що є. А є – нечастий гість у нашому домі: направду добра книжка, якій мені зостається тепер тільки побажати доброї дороги – до добрих людей.
Оксана Забужко
Століття Якова
Що таке життя ваше?
Пара, яка з’являється на хвильку, а потім зникає.
Чуєш, як грає цвіркун?..
Слухає небо крізь ніч
Серце комахи.
Частина перша
Приблуда. Весілля
1
«Який