Розділ XI
Біля вікна
Я вже казав, що мої душевні бурі швидко улягаються. Невдовзі я відчув, що весь мокрий і що мені холодно. На килимку біля ніг вже розлилася ціла калюжа. Майже механічно я підвівся, зайшов до їдальні й хильнув трошки віскі, а тоді пішов переодягнутися.
Після цього я піднявся до кабінету – сам не знаю, чому саме туди. З вікна було видно дерева й залізничну колію, що проходила повз горсельський вигін. Ми з таким поспіхом вибиралися, що забули зачинити й вікно. В коридорі було темно, а супроти світлого краєвиду в отворі вікна кімната теж видавалася темною. Я зупинився на порозі.
Буря вщухла. Вежі Східного коледжу й сосни навколо нього зникли, а далеко на вигоні, в червоному сяйві виднівся піщаний кар’єр. На тлі заграви заклопотано метушилися велетенські й химерні, чорні тіні.
Здавалося, ніби й справді вся околиця у вогні. Широким схилом пагорба танцювали язики полум’я. Тріпотливі й виткі під поривами вітру, вони кидали червоні відблиски на хмари, що мчали по небу. Дим від близької пожежі час від часу затягував моє вікно і ховав марсіан. Що вони роблять, я не міг розгледіти. Постаті їхні окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, біля якого вони метушаться. Не видно мені було й пожежі, відблиски якої танцювали на стіні й на стелі кабінету. У повітрі стояв різкий запах горілої смоли.
Я тихенько причинив двері і підкрався до вікна. Переді мною відкрився ширший краєвид – від будинків на станції Вокінг до обгорілих Байфлітських лісів. Щось палало внизу біля залізниці, недалеко від арки. По Мейберійському шляху та на пристанційних вулицях догорали руїни кількох будинків. Спочатку я ніяк не міг розібрати, що саме скоїлося біля залізничної колії; там яскраво палахкотів огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч від неї – якісь жовті довгасті предмети. Потім я здогадався, що там сталася залізнична катастрофа. Передні вагони були розтрощені й палали, а задні ще стояли на рейках.
Поміж цими трьома головними джерелами світла – будинками, поїздом та пожежею на околиці Чепгема – слалися чорні смуги землі, покраяні латками охопленого вогнем і задимленого ґрунту. Увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простір виглядав, наче гончарня вночі. Людей спершу я не помітив, хоч і дивився досить уважно. Потім розрізнив на станції кілька темних постатей, що одна за одною перетинали залізничну колію.
І оцей вогненний хаос – був той же маленький світ, в якому я безтурботно жив стільки років! Я не знав, що трапилося за останні сім годин, але уже починав підозрювати якийсь зв’язок між цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами,