Він не був певний, що на це відповісти, тож поцілував її. Вона тулилася до його обличчя своїм ніжним лицем.
Але він узяв її за зап’ястя, прикрашене маленьким золотим годинником, і глянув, котра година.
– Знаєш, що я зараз мушу зробити?
– Втекти? – всміхнулася вона.
Він кивнув. На якусь мить вона міцніше до нього притулилася, але, відчувши його бажання піти, відсторонилася.
– Просто ганьба так кидати роботу. Ну ж бо, йди.
Йому завжди несила втриматися від спокуси позагравати.
– Це ж треба, як ти прагнеш мене позбутися, – кинув він недбало.
– Ти ж знаєш, як я не люблю тебе відпускати.
Вона відповіла тихим, глибоким і серйозним голосом. Він засміявся, улещений.
– Не забивай свою гарненьку голівку думками про нашого загадкового відвідувача. Я певний, що то була ама. А в разі халепи обіцяю, що я тебе з неї витягну.
– У тебе багатий досвід?
Він усміхнувся весело й самовдоволено.
– Ні, але я лещу собі думкою, що маю голову на в’язах.
3
Вона вийшла на веранду й споглядала, як він ішов. Він помахав їй рукою. Вона дивилася йому вслід з легким трепетом серця; у сорок один рік він мав струнку статуру й пружну юначу ходу.
Веранду вкривала тінь; вона затрималась там, розніжена, з легким від задоволеної пристрасті серцем. Їхній будинок стояв у Щасливій долині, на схилі пагорба. Бажанішу, але дорожчу Вершину вони не могли собі дозволити. Та її неуважний погляд майже не помічав синє море й гавань, повну суден. Усі її думки були тільки про коханця.
Звісно, того пообіддя вони повелися нерозважливо, але, коли він її хоче, як вона може бути обачною? Двічі або тричі він приходив після другого сніданку, коли в розпал денної спеки нікому й на думку не спало б вийти з дому, тож навіть служки не бачили, як він заходив і йшов. У Гонконзі з цим було дуже непросто. Вона ненавиділа китайську частину міста й нервувалася, коли ходила в брудну хатину на узбіччі Вікторія-роуд, у якій вони мали звичку зустрічатися. То була крамничка антиквара: китайці, що сиділи без діла, неприємно на неї витріщалися; вона терпіти не могла услужливої усмішки старого, що проводив її вглиб крамнички, а тоді темними сходами нагору.
В кімнаті, до якої він її заводив, стояло сперте повітря, а від вигляду великого дерев’яного ліжка під стіною вона здригалася.
– Тут страшенно огидно, правда? – запитала вона Чарлі, коли вони вперше там зустрілися.
– Було, доки ти не ввійшла, – відповів він.
Звісно, опинившись у його обіймах, вона про все забула.
Ох, як жахливо, що вона не вільна, що вони обоє не вільні! Його дружина їй не подобалась. Мінливі думки Кітті тепер на якусь хвилю зупинилися на Дороті Таунсенд. Яке невдатне ім’я – Дороті! Воно так старить. Їй щонайменше тридцять вісім. Але Чарлі ніколи про неї не говорить. Звісно, вона йому байдужа; вона йому до смерті обридла. Але він – джентльмен. Кітті всміхнулася з ласкавою насмішкою: це так схоже на нього, на її милого дурника; хай він її зраджує, але ніколи не дозволить собі зронити й слова зневаги в бік дружини.