– Калина? – перепитала здивована Мара. – І сопілка, кажеш, прегарно грає, так?
Остап кивнув погоджуючись.
Мара підійшла до Остапа впритул. Узяла за руку. Той від несподіванки трішки відступився і, перечепившись, ледве не гримнувся. Однак Мара його міцно тримала, не даючи впасти.
– Гм, синку! Дуже цікаво. І схоже, що ти говориш правду. Мальва тобі не чужа. Ти відчуваєш її як рідну. Скажи, давно в тебе ці видіння почалися? І як часто вони бувають?
Остап мовчав. Не знав, що і як відповідати. Видіння? Це просто сон і годі. А сни всім людям сняться, та, на жаль, не всі їх пам’ятають.
– Як не початися видінням, Маро, – невдоволено обізвалася Птаха. – Коли тобі без підготовки Перемінника на шию вішають, то не тільки видіння побачиш. Ти ж добре знаєш, що Перемінник, поки призвичаїться до свого носія, різних форм і властивостей набирає. Дай хлопцеві спокій. Хай вчиться і Переміннику, і своєму життю лад давати, коли він тепер безсмертний. А щодо спорідненості Остапа й Мальви – ти влучно сказала. Вони і справді рідні. Бо закохані. До речі, що ти там про калину та сопілку говорила? Ти здогадалася, де нам Мальву шукати?
– Я не здогадалася. Я знаю, – відповіла Мара. – І тобі цей світ також знайомий. Правда, тоді, коли ти в ньому жила, калини там майже не було. То вже Лада постаралася. І за таку любов до калини, і за красу, звісно, Перун свою дружину Ладу ніжно називає дівчина-калина. Це світ Оранти, Птахо. Світ Перуна та його дружини Лади. Річка Стохід, котра протікає світом Оранти, має багато таємних ходів. Тому й така назва. Один з них прив’язаний до Мертвої річки. От таким чином, схоже, Мальва й потрапила до світу Оранти, який примарився нашому Остапку. І скажи мені, Пташко, хіба випадковість – це не таємна присутність Творця?
2. Хатинка на курячих ніжках
Мальва раптом зрозуміла, що падає. Це тривало якусь мить, але за неї вона встигла подумки моцно вилаятися, послати далеко-далеко Ладу з її дурнуватою ревністю і боляче стукнутися під час приземлення.
При падінні сильно забила коліно на правій нозі, потім необачно перечепилася через щось і лягла пластом. У вухах гуділо, наче щойно спустилася з гір. У правиці міцно затиснута дримба Лади, у лівиці – чорна земля впереміш з травою. Підвела очі. Погляд утупився в гладінь води, яка мирно і спокійно плюскотілась перед самим носом. Другий бік річки чи озера не проглядався. Принаймні з положення лежачи. Шалено захотілося пити. Придушила в собі це бажання. Вона ж не знає, де вона тепер і чи можна з цієї водойми пити. Тож… Спрага зачекає. Взагалі-то при переміщенні вона замовляла потрапляння у світ Ягілки, та добре знала й інше: варган не завжди слухається чужака і може дещо неточно закинути. Сіла, варган Лади повісила на шию, поруч зі своїм. Відчула пекучий біль у нозі. Перевела очі на забите місце. Якусь мить розглядала роздерте коліно. З нього цебеніла кров. Утомлено вилаялася:
– А бодай побила нагла година ті переміщення з чужими ключами. Ледве не вбилася. Болить,