Коли вона дізналася про зраду Вінса, їй так кортіло звинуватити його в усьому, вигнати, мов шолудиву шавку, а уявна героїня Лора мала залишитися плести накидки на рулони туалетного паперу і пришивати стрічки на капелюшок. Але десь у глибині душі Лора завжди знала, що насправді їхній шлюб – це її вигадка. Зневірившись у пошуках порятунку від нещадної реальності, вона попросила лікаря виписати їй антидепресанти, але лікар порадив перед тим, як переходити на ліки, відвідати психолога. Ліки могли запросто згубити Лору. Вона очікувала, що забезпечить собі рецепт, маніпулюючи якоюсь сірою мишею середніх років, поліестеровою Памелою. Насправді психолог виявилася зухвалою, язикатою білявкою на ім’я Руді, яка змусила Лору подивитись у вічі своїм неприємностям. Руді наказала своїй пацієнтці слухати голос у власній голові, той, який виголошує сувору правду і наводить нищівні аргументи. Руді називала це «взаємодіяти з внутрішньою мовою» й наголосила, що це стане для Лори приємним і корисним досвідом. Лора зіткнулася з Феєю Правди, але їй це здалося так само приємним, як слухати улюблену музику на пошкодженій платівці. Фея Правди підозрювала Лору в усьому. Вона звинуватила Лору в тому, що та не витримала ваги батьківських очікувань і вийшла за Вінса, щоб уникнути вступу до університету. На її думку, Лора боялася йти до університету, боялася зазнати там поразки, боялася стати на ноги, щоб у разі невдачі не впасти долілиць. Фея Правди також витягла на світ Божий прикрі спогади про Лорин викидень і майже маніакальні, але невдалі спроби ще раз завагітніти. Насправді, Фея Правди вибила Лору з колії. Та коли їй нарешті виписали прозак, вона просто перестала слухати цю балаканину.
Годинник у передпокої вдарив один раз, і Лора почала готувати ланч. Вона збила яйця і сир зі свіжими травами з саду, вилила цю суміш на гарячу пательню на плиті, дивилась, як вона піниться й пускає бульбашки, перетворюючись на пухкий золотавий омлет. Скатертину накрила хрустка білосніжна серветка, срібні ніж та виделка і склянка бузкового напою для серця. У дверях до кабінету вона поміняла тацю, забравши ту, на якій ще стояла ранкова кава Ентоні. Печиво залишилося недоторканим.
Розділ 3
Сьогодні вона обрала м’який фетровий капелюх кольору кобальта[7]. Її бабуся якось сказала, що в потворній зовнішності можна обвинувачувати гени, у кепському смаку – брак освіти, але якщо ти нудна людина, то тут уже ні на кого нарікати. Школа здавалася такою нудотною. Юніс виросла розумною, але непосидючою дівчинкою; їй докучало старанно виконувати завдання.
Вона хотіла чогось захопливого, живого життя,