Не віриш? Не можеш зрозуміти, в чому справа?
Ну серйозно – у мене навіть очей нема; я навіть не знаю, як виглядаю. Не знаю, чи велика я… А може, я дуже крихітна? А красива? Це знаєш лише ти. Жаль, що я не можу тебе побачити.
Хто ти: дитина чи старша людина? дівчина чи хлопець? бездомний волоцюга чи найбагатша людина у світі?
У мене не те що й очей, у мене рота немає (і, на превеликий жаль, вух теж). Я не людина і не тварина. Але, без сумніву, – душа в мене є, значить, порозумітися шанс теж існує.
Якщо логічно подумати, то кілька фактів про себе я зможу наскребти. Але вони суто логічні:
я зараз у твоїх руках;
на мене дивляться твої очі;
мої слова звучать у твоїй голові.
Слова… Ех, слова… це єдина річ, за допомогою якої я зможу тобі розказати все, що хочу. А хіба нам з тобою треба чогось більшого?
Ти ж мене для того й взяв в руки, щоб прочитати слова. А я причепилась: «знайомитись, знайомитись». Вибач, більше такого не повториться. Ти – читач, а я – книга. На тому й все.
Знаєш, історія, яка описана в мені, про одного хлопця, який вміє жити. Я дуже надіюсь, що ти, коли прочитаєш її, теж навчишся. Знаю, знаю, ти можеш думати, що все це дурниці, що жити неможливо «вміти»… Але я з тобою не погоджусь. Якби я була людиною – я б жила так, як жив мій головний герой. Для мене – він вміє жити. Але ти не лякайся, нічого неможливого він не робить. Він такий же, як і ти. Проте йому поталанило – він не боїться робити помилки. Він не думає про наслідки і живе сьогоднішнім днем.
Моя ціль – закласти в твій мозок зміни або відкопати з твого нутра ті істини, які ти й так знаєш, але про які забув.
Повір, я знатиму, чи в тобі щось змінилось. Навіть якщо я проста книга, навіть якщо не маю ні очей, ні вух, ні носа – я тебе відчуватиму. Я добре відчуваю тих, хто мене читає.
І, зрештою, коли ти дочитаєш історію до кінця – хіба ми не познайомимось? Ти знатимеш, що я в собі несу, а я відчуватиму те, що відчуваєш ти.
Просто повір мені і розслабся.
Отож, приємного читання, мій дорогий приятелю.
Перший крок назустріч вітру:
«Втекти від усього»
Усі сімнадцять років свого життя Бенедикт почувався не таким, як всі. Він завжди думав, що робить щось не так. Він багато читав, слухав класичну музику, писав вірші, був тихим та скромним – через це був білою вороною серед своїх однолітків і, як йому здавалось, серед усіх жителів свого провінційного містечка. Проте зараз, коли він сидів на кухні будинку своїх батьків і писав їм прощальну записку, він уперше в житті був упевнений, що робить все абсолютно правильно.
Люстра, котра висіла посеред кухонної стелі, кидала на його лист тьмяне світло, а він акуратно виводив на ньому слова якоюсь дешевою кульковою ручкою. Тими словами пояснював, що йде з дому. Навіть написав, для чого він це робить, і виразив надію, що батьки його зрозуміють. Також він просив його не шукати. І навіть не забув дописати, що любить батьків усім серцем. Він не написав тільки одного – куди подасться.
Дописавши послання, він склав аркуш вдвоє і підписав: «Мамі і Татові». Потім важко зітхнув, підняв з підлоги старий шкільний рюкзак (на якому ненависні однокласники ще в класі десятому фломастером виписали слово «НЕВДАХА», яке він навіть не думав стирати, що робило його в очах однокласників ще дивнішим, ніж він був), повісив його собі на плечі і вийшов з кухні. У цьому рюкзаку було небагато речей. Був старий потертий ноутбук, батарея якого вже давно не працювала, плеєр з хорошою музикою, дві книжки, якийсь одяг і кілька зошитів, вздовж і впоперек розписаних його віршами.
Кулькову ручку, якою писав прощальну записку, він не ховав, бо добре знав, що зараз вона йому знову знадобиться.
Їхня сім’я була зовсім не бідною і зовсім не багатою. Така собі середньостатистична українська родина, яка прагне кращого життя. Будинок був невеличкий, на окраїні міста, і зараз у ньому, окрім Бенедикта, нікого не було, бо батьки напередодні вдень поїхали на весілля його двоюрідної сестри Вероніки.
Була п’ята година ранку, надворі ось-ось мали з’явитись перші промінці літнього сонця, а він блукав по своєму порожньому будинку з розписаним хуліганами рюкзаком на плечах і подумки з ним прощався. Він відчував якийсь легкий сум, ностальгію, змішану з радістю, бо той дім подарував йому дитинство і багато хороших спогадів.
Спогади про прекрасні моменти свого життя той хлопець надзвичайно любив. Більше він любив хіба що самі моменти.
Коли він зайшов у спальню батьків і засвітив у ній світло, усміхнувся. Згадав, як у дитинстві, коли він передивлявся «Жах на вулиці В’язів»,[1] просився в ліжко до батьків, бо страшно було заснути.
Бенедикт підійшов до великої шафи і відкрив її. Там побачив акуратно поскладаний стовпчиками одяг. На другій поличці він відсунув стовпчик татових светрів і, як очікував, побачив за ним сімейний так би