Я ніколи не кажу свого справжнього імені.
– Тут із раком, еге ж? – сказала вона.
А тоді додала:
– Що ж, привіт. Я – Марла Зінґер.
Ніхто не сказав Марлі, з яким саме раком приходять сюди. Тоді ми всі були надто заклопотаними, бавлячи кожен свою внутрішню дитину.
Марла знову затягується цигаркою, доки чоловік плаче в неї на шиї.
Я спостерігаю за нею з-поміж Бобових драглистих цицьок.
На думку Марли, я вдаю хворого. Наступної ночі після того, як побачив її, я не зміг заснути. Відтоді я не сплю. І все ж я був першим, хто почав удавати. Хіба що всі ці люди з усіма їхніми негараздами, з їхнім кашлем і пухлинами теж удають. Усі, навіть Боб, цей здоровенний бугай. Ця велетенська бодня сала.
Погляньте лиш на його прилизане волосся.
Зараз Марла курить і зводить очі під лоба.
У цю мить моя брехня відбивається в Марлиній, і я бачу саму тільки брехню. Посеред усієї їхньої правди. Усі вони чіпляються за життя, наважуючись звірити свій найбільший страх: що смерть уже на порозі, а до рота кожному з них уставлено дуло пістолета. Марла плаче й зводить очі під лоба, мене… мене ж поховано під схлипами Великого Боба, і зненацька навіть сама смерть і ті, що вмирають, проходять просто переді мною зі штучними квітами, немов відеозапис якоїсь дріб’язкової події.
– Бобе, – кажу я, – ти мене розчавиш.
Спершу я шепочу, потім підіймаю голос:
– Бобе, – я намагаюся не кричати, але не стримуюсь і волаю: – Бобе, мені треба до сральні!
У вбиральні над раковиною висить дзеркало. Якщо так триватиме й далі, я зустріну Марлу Зінґер у «Понад межами», групі для хворих на паразитарний розлад мозку. Марла буде там. Певна річ, Марла буде там. Я сяду коло неї – ось що я зроблю. Після знайомства, медитації, семибрамних палаців, кулі білого цілющого світла, після того як ми відкриємо свої чакри, коли настане час обійматися, я схоплю цю сучку.
Притиснувши їй руки до боків, я прошепочу їй у саме вухо. Марло, скажу я, ти все вдаєш. Забирайся геть.
У моєму житті немає більше нічого справжнього, крім цього, а ти все руйнуєш.
Ти велика артистка.
Наступного разу, коли я зустріну її: Марло, скажу я, я не можу спати, коли ти тут. Мені це потрібно. Забирайся геть.
3
Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту Ейр-Гарбор.
Щоразу, коли літак, злітаючи або сідаючи, занадто хилився на бік, я молився, щоб сталась аварія. На саму думку, що ми всі помремо, напхані, мов тютюн, безпорадним гамузом у фюзеляж-сигару літака, безсоння відступало перед нарколепсією[3].
Ось так я зустрів Тайлера Дьордена.
Ти прокидаєшся в аеропорту О’Хара.
Ти прокидаєшся в аеропорту Ла-Ґвардія.
Ти прокидаєшся в аеропорту імені Лоґана.
Тайлер підпрацьовував на півставки кіномеханіком. За своєю природою він міг працювати тільки вночі. Коли якийсь кіномеханік телефонував і повідомляв, що захворів, спілка