«Може, це і є шлях виходу з війни, – думає Караваджо. – Піклуватися про обгорілого чоловіка, прати у фонтані білизну, милуватися розфарбованими кімнатами. Начебто все залишилося в капсулі з минулого, дуже далекого, задовго до Верді, до того, як Медічі збиралися вночі й при світлі свічок обговорювали нову балюстраду чи вікно, запрошували архітектора – найкращого архітектора п’ятнадцятого століття, – щоб зажадати від нього чогось особливішого для власного задоволення, ніж просто рама для краєвиду».
– Якщо ти залишаєшся, – мовить дівчина, – нам знадобиться більше харчів. Я виростила трохи овочів, також ми маємо мішок бобів, але здалось би приготувати курча. – Вона дивиться на Караваджо, пам’ятаючи про його колишні навички, але не говорячи про них.
– Я розгубив сміливість, – відповідає чоловік.
– Що ж, тоді я піду з тобою, – пропонує Хана. – Зробімо це вдвох. Можеш навчити мене красти, покажеш, як це робиться.
– Ти не розумієш. Я розгубив усю сміливість.
– Чому?
– Я був у полоні. Вони мало не відрубали мені ці кляті руки.
Вночі, після того як англійський пацієнт засинає чи вона просто залишає його кімнату і трохи читає наодинці, Хана йде подивитися на Караваджо. Він лежить у саду біля кам’яної стінки фонтану й дивиться на зорі, або ж дівчина знаходить його на нижній терасі. Раннім літом панує прекрасна погода, і йому видається дивним залишатися в будинку.
Більшість часу чоловік сидить на даху біля розбитого комина, але, коли зауважує її фігурку, котра шукає його на терасі, безшумно прослизає вниз. Тоді вона помічає його біля безголової графської статуї, на обрубку чиєї шиї полюбляє пихато вмоститися місцевий кіт і жалібно нявчати, коли побачить людей. Хану переслідує відчуття, що це вона знайшла цього дивного чоловіка, котрий знається з темрявою, а коли хильне зайвого, оповідає, що виріс у совиній сім’ї.
Вдвох вони стоять на мисі й милуються віддаленими вогнями Флоренції. Іноді Караваджо здається дівчині нестямним, іншим разом – навпаки, занадто спокійним. Вдень вона краще бачить, як він рухається, помічає задубілість кінцівок над бандажами, як повертається усе його тіло, а не лише голова, коли вона вказує на щось посеред далеких пагорбів.
Але Хана йому про це не говорить.
– Мій пацієнт вірить, що потовчена павичева кістка – це чудодійне зілля.
Чоловік підіймає голову до нічного неба:
– Щира правда.
– Ти шпигував?
– Не зовсім.
Він почувається комфортніше, прикритіше від Хани в темряві саду, мерехтливий відблиск лампи з кімнати англійського пацієнта поволі згасає.
– Часом нас змушували красти. Настав мій зоряний час – італійця і злодія. Вони навіть повірити не могли, як їм пощастило, аж нетерплячка їх брала швидше мене використати. Загалом нас було четверо чи п’ятеро. Іноді мені вдавалося добряче впоратися. А потім якось я потрапив у кадр. Можеш собі уявити?
Одного разу мене запхали в смокінг, цей мавпячий костюм,