У мене немає іншого вибору – я мушу тягнути час, фліртувати й купляти випивку. Вона питає, куди я їду, а я кажу, що на «Лоллапалузу». Вона водить пальчиками по моїй сорочці, вони стрибають із застібки на застібку, від поясу й до горла, а потім спускаються назад, і я сподіваюся, що вона відчуває, як швидко б’ється моє серце.
І вона постійно заграє до мене, стріляє з боку в бік своїми зеленими очима чи поглядає на мене з-під довгих тремтливих вій. Мабуть, вона випила набагато більше, ніж я, бо весь час забуває закінчити речення, інколи показує на щось там за вікном і кричить «Собака!», а тоді вона помічає машину, яка стоїть на залізничному переїзді, й верещить «Жук-капшук!»[74], і б’є мене в плече кулаком, повним перснів з Мікі Маусом і Привіт-кицькою[75], а я потайки сподіваюся, що той синець залишиться на мені до кінця життя. Ми приїжджаємо на «Лоллапалузу» й напинаємо мій намет, і Бріт така п’яна, що навіть коли прокидається наступного ранку, то й тоді не тверезіє. І скільки б дурі я не курив, усе одно в мене не виходить за нею угнатися. Може, це через те, що Бріт така худа, але ж вона ловить свій хміль годинами, навіть коли не п’є, наче випадає на одну хвилю від моїх вторяків. Уся наша «Лоллапалуза» скидається на чудову класичну мелодраму, типу тих, на які ви дрочите за гроші в Інтернеті, але все це відбувається зі мною й насправді. Ми зустрічаємось півроку, святкуємо разом Різдво, Бріт перевозить свої речі до мене на квартиру, а я все чекаю, що одного ранку вона прокинеться тверезою, але якось не щастить.
На День подяки ми їдемо вечеряти до моєї мами, і тут мені треба дещо пояснити. Не те щоби Бріт перебірлива в їжі, але худа вона саме через те, що харчується тільки цукіні, яке розрізали навпіл уздовж й вийняли м’якуш, зробили з нього мініатюрну довбанку ірокезів і покарбували її зовні ножем, аби було схоже на індіанський клинопис, а ще посадили в неї ціле плем’я сміливців, вирізаних із морквин і з зеленим горошком замість голів, і вони вишукуються й веслують у своєму каное по тарілці, залитій товстим шаром шоколадного сиропу, і ви не повірите, але в більшості ресторанів такого не готують. Тому зазвичай Бріт доводиться робити каное самотужки, і на це в неї йде півдня, а тоді вона ще годину грається ним на килимі у вітальні, ось чому вона й фунта ваги набрати не може. А моя мама, ну, вона просто рада, що я знов із кимсь зустрічаюся.
І немає такої трави в світі, немає такого дуру, який би подарував мені той самий кайф, який я ловлю, коли йду по вулиці й тримаю за руку супермодель із хижим і пронизливим поглядом, як у моєї Бріт. Повз нас проїжджають хлопці на своїх «феррарі-тестароссах», хлопці з квадратними пресами й стероїдними грудаками, і вперше у своєму житті я маю над ними перевагу. Я йду по вулиці з Брітні, із тим трофеєм, який прагнуть здобути всі чоловіки.
І