– Що, вибач?
– Максфілд Перріш – художник, який мені подобається. І хіба його твори не нагадують ці неозорі небеса, – він розвів руки, – з хмарами, що утворюють справжні замки? Пробач мені, Тео, я не хотів стукнути тебе в ніс.
– Хмари малював Констебль.
– Ні, ні, я зовсім не його мав на увазі, художник, про якого я кажу, набагато більш мені подобається. Словом, яке небо висіло над водою в ту ніч. Чарівне. Як над Аркадією.
– Про яку ніч ти говориш?
– Не кажи мені, що ти її не пам’ятаєш! Це ж була кульмінація всієї подорожі!
Платт, відхилившись на своєму стільці, сказав єхидно:
– Кульмінацією подорожі для Енді було, коли ми зупинилися перекусити в тій забігайлівці.
Енді сказав тоненьким голосом:
– Мама також не любить ходити під вітрилом.
– Я справді не захоплююся цим видом спорту, так, не захоплююся, – сказала місіс Барбур, потягшись за ще однією полуницею. – Тео, мені б дуже хотілося, щоб ти з’їв бодай невелику частку від свого сніданку. Ти не повинен померти з голоду, не торкаючись їжі, як тепер. Ти починаєш виглядати дуже виснаженим.
Хоч містер Барбур і дав мені кілька уроків про морські прапори у своєму кабінеті, мене також не вельми захоплювали його розповіді про мандри під вітрилом.
– Бо яким був найбільший подарунок, що його мені дав батько? – сказав містер Барбур із великою переконаністю в голосі. – Море. Любов до моря. Відчуття моря. Тато подарував мені океан. І це буде трагічною, – Енді, дивись на мене, я до тебе звертаюся, – це буде трагічною втратою, якщо ти надумаєш повернутися спиною до того єдиного, що дарувало мені свободу, дарувало…
– Я намагався полюбити його. Але відчував до нього лише вроджену ненависть.
– Ненависть? – Ошелешена пауза. – Ненависть до чого? До зірок і до вітру? До неба й до сонця? До свободи?
– У випадку, якщо якась із цих речей пов’язана з плаванням на човні, – так.
– Ну, знаєш, – містер Барбур оглянув стіл, не виключивши й мене зі свого спантеличеного погляду, – ти знову показуєш себе вкрай дурним. Море, – він обернувся до Енді, – заперечуй його скільки хочеш, але ти народився з ним у крові, успадкував його від фінікійців, від стародавніх греків…
Та коли містер Барбур перейшов до Маґеллана, до навігації за зорями, до Біллі Бада[25] («Я пам’ятаю, як валлієць Тафт пішов на дно, лише щока рожево зблиснула на хвилях»), я відчув, що мої думки повернулися до Гобарта й Блеквелла: я намагався вгадати, хто такі Гобарт і Блеквелл і що вони роблять. Прізвища