Вибравшись нарешті на вільний простір, спітнілий і з відчуттям полегкості, я знову вигукнув:
– Тут хтось є? – дивуючись, чому навколо мене стільки обладнання, а я не бачу жодного пожежника поблизу.
У галереї панувала півтемрява, тонкі шари диму ставали густішими в міру того, як підіймались, але неважко було здогадатися, що якась могутня сила промчала кімнатою, бо всі лампи й камери спостереження були зігнуті й дивились у стелю. Я був надто радий, що нарешті знов опинився на вільному просторі, й минуло кілька хвилин, перш ніж я усвідомив свій дивний стан – у кімнаті було чимало людей, але я один стояв на ногах. Усі, крім мене, лежали на підлозі.
Таких людей я побачив близько десятка – і не всі вони були неушкоджені. Здавалося, всі попадали з великої висоти. Троє або четверо тіл були почасти прикриті куртками пожежників, із-під яких стирчали лише ноги. Інші були розкидані на відкритому просторі посеред плям обгорілої підлоги. Плями руйнування свідчили про насильство, позначене бризками крові, істеричне відчуття руху в нерухомості. Особливо запам’яталася мені жінка середніх літ у забризканій кров’ю блузці, з малюнком яєць Фаберже на ній, таку блузку вона могла купити тут-таки в музеї, у сувенірній крамниці, зовсім нещодавно. Її очі, підведені чорним макіяжем, дивилися невидющим поглядом у стелю; а засмагу вона, схоже, наклала собі на обличчя штучно, бо її шкіра мала здоровий персиковий колір навіть після того, як вибухом їй знесло півголови.
Тьмяні картини, неяскрава позолота. Дрібними кроками, трохи хитаючись, я вийшов на середину кімнати. Я чув власне дихання, яке з хрипом заходило мені в легені й потім вихоплювалося назовні, й у тих звуках була якась дивна порожнеча, легкість кошмару. Я не хотів дивитися навколо, проте мусив. Маленький азіат, такий зворушливий у своїй курточці-«штормівці» з дубленої шкіри, лежав скорчений у калюжі крові, що більшала кожної миті. Охоронець (його можна було впізнати за формою, бо обличчя він мав повністю спалене) із рукою, неприродно вигнутою за спину, і бридким місивом на тому місці, де мала б бути нога. Але найважливіше – ніхто з людей, які лежали на підлозі, не був нею. Я примусив себе подивитись окремо на кожного, одного за одним, – і хоч я не міг присилувати себе дивитись на їхні обличчя, я впізнав би ноги своєї матері, її одяг, черевики з білої та чорної шкіри, – але ще довго після того, як я переконався, що моєї матері там немає, я стояв серед тих людей, скоцюрбившись усередині себе, наче хворий голуб із заплющеними очима.
У наступній галереї я побачив ще мерців. Трьох. Гладкого чоловіка в шотландському жилеті; вкриту ранами стару жінку; молочно-біле дівчатко з кривавим шрамом на скроні, але без жодного іншого