Я вже поговорив зі своєю секретаркою. Їй вдалося зв’язатися з летовищем Гітроу. Ельзу там зустрінуть одразу в рукаві та відведуть до окремого приміщення, щоб розповісти їй про те, що сталося. Жахливо дізнаватися про таке в літаку з купою газет на колінах, ані про що не знаючи. Вона гадає, що з нами тут, унизу, усе гаразд, донечко, і я б хотів, щоб її політ ніколи не закінчувався, щоб він тривав безкінечно крізь усе небо світу. Можливо, вона дивиться на хмарку, одну з тих хмарок, що ледве прикривають сонце, іскристий промінь, який заглядає в невеличке віконце, щоб освітити її обличчя. Вона, напевно, читає статтю якогось колеги й коментує її, безшумно рухаючи губами. Я так добре знаю її мимовільну міміку, неначе кожна емоція на обличчі має свій мікроскопічний знак. Вона стільки разів була разом зі мною в літаку. Я вивчив зморшки в неї на шиї, маленьку складочку шкіри на підборідді, коли вона нахиляє голову при читанні; втомленість її очей, коли вона знімає окуляри й заплющує очі, поклавши голову на спинку крісла. Зараз стюардеса подає їй тацю зі сніданком, своєю досконалою англійською вона відмовиться від нього й попросить: «Just a black coffee»[2] та дочекається, доки запах фасованої їжі віддалиться від неї. Твоя мама завжди залишається на землі, навіть коли вона в небі. Зараз її обличчя повернуте до ілюмінатора, вона, можливо, опустила завісу: це – її півгодини відпочинку. Вона, певно, думає про всі ті подорожі, які має здійснити, без жодного сумніву, захоче ще сьогодні заїхати в центр щось купити. Останнього разу вона привезла тобі це чудове пончо, пам’ятаєш? Та, ні, вона, мабуть, ще дуже сердиться на тебе… Що вона подумає, коли працівниця летовища її зустрічатиме? Як у неї підкосяться ноги? З яким виразом обличчя вона дивитиметься на пасажирів різноманітних міжнародних рейсів, що проходитимуть повз неї? З яким жахом? Знаєш, Анджело, вона постарішає, стане дуже старою. Вона тебе так любить. Вона сучасна, розвинута жінка, їй так подобається спілкування, вона стільки знає, та не знає болю, гадає, що знає його, та не знає. Вона там нагорі, у небі, і ще не знає, що тут, унизу. Страждання оселилося в грудях, там де й грудей уже немає. Є діра, яка затягує в себе все з шаленою швидкістю, немов вир, затягує коробки, сукні, світлини, прокладки, фломастери, компакт-диски, запахи, дні народження, тіток, нарукавники для плавання, пелюшки. Геть усе. На цьому летовищі їй доведеться все це з себе вишкребти. Вона залишиться на безлюдній площі свого життя, з порожньою торбою через плече. Можливо, вона побіжить до скляної стіни, звідки можна побачити, як вирушають літаки, почне битися об цю стіну, яка закриває небо, немов тварина, яку збила з ніг злива.
Моя