– Еге ж, – мовив на те Жос і взявся жлуктити прямо з пляшки, що стояла на прилавку.
– Це я повідомив про встановлення Другої імперії[9]. Я ходив по новини аж до Нанту й привозив їх на коні – свіжесенькі, ніби щойно з печі! І про Третю Республіку[10] першим повідомив я. Кричав про це по всіх узбережжях. Бачив би ти, що за ґвалт там здіймався! Не кажу вже про справи місцеві – весілля, смерті, побоїща, знайдені речі, загублені діти, коні, яких треба підкувати. І про все це повідомляв я. Від села до села люди давали мені новини для оголошення. Зізнання в коханні від дівчини з Панмаршу хлопцеві з Сан-Марін – о, досі пам’ятаю про нього. Жахливий скандал був, а закінчилося все вбивством.
– Ти міг би й промовчати про це.
– Скажеш таке: мені ж платили, щоб я читав, – і я виконував свою роботу. А якби я не прочитав, то пограбував би клієнта! А ми, Ле Ґерни, може, й вайлуваті мужлаї, але точно не розбійники. А драми, закоханості й ревнощі рибалок – то не моя справа. У мене була власна родина, про яку треба дбати. Раз на місяць я забігав у селище, щоб побачити дітлахів, сходити на месу та потрахатися.
Жос зітхнув у свою чарку.
– Ну й грошенят їм лишити, – впевнено додав пращур. – Жінка й восьмеро дітей, то не жарти. Але повір мені, з Ар Баннуром їм було всього вдосталь.
– Стусанів?
– Грошви, дурню.
– І скільки ж за це платили?
– Скільки мені бажалося. Якщо і є на землі товар, який ніколи не переводиться, то це новини; і якщо й існує спрага, яку неможливо втамувати, то це людська цікавість. Коли ти Глашатай, то ніби годуєш груддю все людство. І можеш бути певен: ні молока, ні ротів ніколи не бракуватиме. Гей, хлопче, якщо ти будеш так ото нализуватися, то ніколи не станеш оповісником. Це робота, що вимагає ясності думок.
– Не хочу тебе засмучувати, любий предку, – сказав Жос, труснувши головою, – але професії «оповісника» більше не існує. Навряд чи ти навіть знайдеш когось, хто хоча б розумів це слово. «Чоботар» є, а ось «оповісника» ти навіть у словнику не побачиш. Не знаю, чи цікавишся ти новинами після смерті, але тут багато чого змінилося відтоді. І вже нікому не треба, щоб хтось горлав їм у вуха на церковному майдані, адже в кожного є газета, радіо і телевізор. А підключившись до Інтернету в Локтюді, ти можеш дізнатися, хто всцявся в Бомбеї. Ось так-от.
– Ти що, справді мене старим дурнем вважаєш?
– Я інформую тебе, ось і все. Тепер моя черга.
– Мій бідний Жосе, ти вирішив здатися? Ану візьми себе в руки. Ти не втямив головного з того, що я тобі розповідав.
Жос підвів порожній погляд на привида прапрадідуся, який велично встав зі стільця. Як для свого часу, Ар Баннур був високим. А Жос і справді був схожим на цього мужлая.
– Глашатай, – мовив предок, з силою спираючись на стійку, – це Життя. І не треба мені казати,