Коли розум спить. Наталія Лавлєнцева

що пірнала в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

      І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

      Ставок, що лежав у низині, в оточенні навислих дерев, скидався на густу чорнильну пляму. Вгорі блідим оком вгадувався повний місяць. Із запорошеної височини, ніби граючись у примарному світлі, мчали донизу крихітні білі пушинки – без ліку, безтурботними легкими зграйками. Летіли й летіли… Торкнувшись гладкої поверхні, вони миттєво розчинялися у ставкових чорнилах. Чорне водяне плесо спокійно й велично поглинало мільйони схожих одна на одну сніжинок, залишаючись незмінним серед білої метушні. Бліде мереживо, що поволі спадало з неба, враз обривалося, і починалася чорна пустота.