Коли Абра побралася з відьмаком-красенем Гордієм, вона була зовсім молода. Її чорне волосся ще не нагадувало паклю, а очі добре розрізняли кожну травинку. Свою першу доньку молоде подружжя назвало Ядвігою, на честь Гордієвої матері Яги.
Взявши вперше на руки новонароджену Ядвігу, Абра одразу зрозуміла – дівчинка буде красунею. Маленьку голівку вкривало чорне, наче вороняче пір’ячко, волосся. Неймовірно великі оченята дивилися, здається, у саму душу Абри. Серце відьми-матері шалено калатало від щастя. Однак наступної миті усе змінилося. Дівчинка заплакала, відкривши маленький ротик. Поглянувши на Ядвігу, відьма ледь не знепритомніла від жаху. У немовля не було зубів! ВЗАГАЛІ! ЖОДНОГО!!! Як таке могло статися?! Що це означає!? Усі немовлята у відьмацьких родинах народжувалися із зубами. Це була одна з головних ознак їх причетності до магічного світу. Зазвичай новоспечені матері-відьми вихвалялися одна перед одною саме кількістю зубів своїх новонароджених дітей.
– Беззубе немовля! Який жах! Який сором! Що скажуть сусіди!
Марно Гордій намагався заспокоїти дружину.
Ой, горе мені! За що ж я дістала таке покарання?! – голосила Абра, кидаючи на дитину презирливі погляди. Навіщо вона мені? Нічого путнього не буде з такої дівки! Приречена невдаха!
Тим часом немовля, зайшлося голосним плачем.
– Та нагодуй же ж ти, нарешті, дитину, кидався Гордій до дружини, яка здавалося, не чула а ні його, а ні, доньки.
– Нехай чорти її годують, – холодно відповіла відьма, й подалася геть з хати.
На мить Гордій розгубився. Взявши на руки, загорнуте у ковдру новонароджене немовля, чоловік притулив його до себе. Настала тиша. Із ковдри на відьмака дивились двоє великих чорних оченят. Гордій мимоволі всміхнувся.
– Як там вона на тебе каже? Невдаха?… Невдашко ти моє, Ягуся! Чоловік відчув величезне бажання поцілувати дівчинку. Та наступної миті немовля знову зайшлося пронизливим криком. Гордій здригнувся. Молоко… Треба як найшвидше піти до сусідів й вкрасти молока для малої.
За відьмацькою традицією молоко потрібно було красти. Так робили завжди. Швидко поклавши маленьку Ядвігу, Гордій кинувся до сусідів. Перестрибнувши через паркан найближчої хати, аби не гаяти часу, відьмак підбіг до дверей, й відкрив їх не стукаючи.
– Доброго вечора, Нечуй, – наспіх привітався він. – Жінка щойно народила. Молоко потрібно для дитини. То я вкраду трошки?
– Звичайно, кради, – відповів сусід. – Обійди хлів, там каменюка нова під вікно підсунута. Лише сьогодні поклав. Стара якась незручна була. Хто по молоко приходив, то скаржилися, мовляв красти не дуже зручно. Ти ж знаєш, молоко у нас добре, крадуть часто. За 10 хвилин упораєшся?
– А що, невже, в Абри молока немає? – з цікавістю запитала дружина Нечуя.
– Немає, – швидко відповів Гордій, ховаючи очі. – То я побіжу, бо ж дома чекають.
Діставшись хліву, відьмак одразу знайшов вікно, до якого дбайливо була підсунута кам’яна брила. Озираючись, Гордій поспіхом стрибнув у хлів. Корова поглянула на нього і з байдужим виглядом продовжувала жувати. Надоївши глечик, чоловік виліз з вікна, й вже біля паркану почув голос Нечуя.
– Йой! Невже знову молоко вкрали! Ну треба ж таке! І кому воно здалося? Невже своїх корів нема?… – Бідкався сусід задля годиться.
– Дякую, Нечує, – крикнув Гордій.
– На здоров’я, приходь іще, як буде треба – почулося у відповідь. А за мить знову – Та що ж це робиться! Зовсім совісті в людей немає…
Не звертаючи уваги, Гордій біг до хати. Вже майже не чулося голосіння сусіда, однак усе виразніше доносився до його вух дитячий вереск. В чоловіка трохи відлегло від серця. Кричить. То ж все добре. Рванувши на себе важкі дубові двері, відьмак вбіг до хати й одразу кинувся до доньки. Від крику немовляти у Гордія позакладало вуха. Треба дати малій їсти, але як? Відьмак розгублено подивися на глечик з молоком. Аж ось за спиною рипнули двері. До хати увійшла Абра.
– Тримай. Якщо ця потвора вже так потрібна тобі, сам годуватимеш. Мене не займай. – З цими словами, Абра кинула чоловікові коров’ячий ріг. Гордій підняв його, обережно налив молока й підніс до дитячого ротика. У хаті запанувала тиша. Відьмак тримав на руках немовля, що жадібно смоктало.
– Ягуся, доня, – повторював Гордій, посміхаючись до малечі, по щічках якої стікало молоко. Абра з відразою поглянула на чоловіка. – Божевільний, – прошипіла вона крізь зуби й знову вийшла