Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я склав коротенький прожект-план із п’яти пунктів, які мали наблизити нас із Дімоном до нашої грандіозної мандрівки:
1. Придбати квитки на літак із Європи до Мексики та назад (без цього не отримати візи).
2. Одержати візу.
3. Скласти детальний план подорожі.
4. Купити/забронювати квитки на літаки чи автобуси для пересування Мексикою; забронювати хостели згідно зі складеним планом.
5. Роздрукувати карти, рекомендації etc. і підготувати необхідне спорядження.
За першої ж нагоди я підсунув викладену вище програму дій (у стилі фанатичного американського манагеризму) Дімону на затвердження. Ну, щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, тільки поцікавився своїм астральним голосом хіроманта:
– Слухай, а твій Мігель поїде з нами?
«От, йолки-палки», – подумав я.
– Нє, – вичавив напруженим голосом, – хіба я тобі не казав?
– Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко?
– Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії зостається, – зовсім тихо промовив я.
– Тобто ми шуруємо до Мексики без мексиканця?
Я глитнув слину та кивнув.
– У нас є запасний мексиканець?
– Нема, – вже майже пошепки витиснув я.
– Почекай, я тебе правильно зрозумів? – не вгавав Дімон. – Ми валимо до Мексики на місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на всьому материку?
– Неправильно, – поправив я, – ми валимо до Мексики на двадцять сім днів.
Дімон різонув мене своїм утомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не зізнався, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік:
– Ну, добре.
У мене відлягло від серця.
– Прорвемося, синку! Нафіг нам ті мексиканці! Треба буде – на місці наберемо, там того добра навалом. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, – патетично патякав я.
Залишилося зовсім трохи: почати втілювати прожект у життя…
Мрія була близькою, як ніколи.
Я досі пам’ятаю, як, чекаючи на потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил стримувати хмільне хвилювання, яке переповнювало мене, наче золотиста піна пивний келих, тремтячими руками набирав номер телефону Дімона. На календарі – четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки до Мексики, тим самим спаливши всі мости і не залишивши шляхів для відступу.
Після кількох гудків Дімон підняв слухавку та буркнув:
– Ну