– О господи боже мій! Вибачайте, полковнику де Люс! Господи боже милостивий!
Щоб побачити, у чому річ, ми з татом дещо посунули її.
Цією проявою, яка так налякала місіс Мюллет, був птах – чорний бекас – і він був мертвий. Бекас лежав лапками догори на порозі, його цупкі крила витягнулися, як у маленького птеродактиля, очі затуманились, довга чорна голка його дзьоба була спрямована просто в небо. Уранішній вітерець тріпав щось, настромлене на дзьоб, – якийсь крихітний клаптик паперу.
Ні, це не просто клаптик паперу, це поштова марка.
Я почула, що тато придушено зітхнув, коли нахилився роздивитися ближче. Несподівано він схопився за горло, руки затремтіли, як осикове листя восени, і обличчя набуло кольору мокрого попелу.
2
Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.
Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:
«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»
Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.
Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?
Чи піднесе?
Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.
– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.
– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…
Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.
Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.
Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату,