– Одягайся, – швидко вимовив я. – Ми вшиваємося звідси просто зараз.
Він усе зрозумів, нічого не питаючи. Одягався, поки я здирав простирадла з його нар.
– Нам треба ще два простирадла, – сказав я.
– Я візьму в Едді.
– Але він прокинеться…
– Я подбаю, щоб він знову заснув.
Едді пролепетав якесь сонне запитання, потім розлігся звук важкого удару. Едді знову заснув, а Стінгер повернувся із простирадлами.
– Ось що ми зробимо, – почав я. – Я знайшов шлях через дах. Ми поліземо туди, зв’яжемо простирадла докупи та спустимося по них. Добре?
Добре?! Я ніколи у своєму житті не чув божевільнішого плану. Але не для Стінгера.
– Добре! Ходімо.
Знову на цій драбині. Як вона мені остогидла за сьогодні! І взагалі – я втомився. Я видерся щаблями драбини, відчинив люк, закинув простирадла через нього на дах. Стінгер не зронив жодного слова до того, як за нами зачинився люк.
– Що сталося? Я чув, що ти втік, і вже лаштувався тебе вбити, коли вони знайдуть.
– Усе не так просто. Я тобі розповім, коли виберемося звідси. А тепер треба дати раду простирадлам. Зв’язуймо протилежні кінці вздовж; мусимо зробити нашу мотузку настільки довгою, наскільки можливо. В’яжи морським вузлом, як навчають бойскаутів. Ось так.
Ми зв’язували та затягували, як скажені, поки не вдалося з’єднати всі простирадла докупи. Я припасував один кінець до труби, що здавалася міцною, та звісив простирадлову мотузку через край даху.
– Хоч на двадцять футів нижче, – зауважив Стінгер, позираючи на землю. – Іди першим, бо ти легший і, якщо наша мотузка мене не витримає, у тебе залишиться шанс. Ну ж бо!
Із такою логікою важко не погодитися. Я переліз через парапет і взявся за верхнє простирадло. Стінгер несподівано сердечно потис мою руку. Я почав спускатися.
Це було нелегко. У мене й так утомилися руки, та ще й тканина простирадел така, що її важко схопити. Я злазив так швидко, як тільки міг, бо сили майже вичерпалися.
Нарешті мої ноги повисли у повітрі – я досяг кінця мотузки. Жорстка бруківка в’язничного подвір’я здавалася внизу такою далекою. Відпустити мотузку було надто важко чи, можливо, надто легко. Просто сил тримати її більше не ставало. Я розчепив пальці та відчув удар.
Покотився, сів на землю, важко дихаючи. Вдалося. Високо вгорі я бачив силует Стінгера, який злазив мотузкою, перебираючи руками. За секунду він був на землі біля мене, приземлившись легко, як кіт, і допоміг мені підвестися. Він підтримував мене, поки ми дійшли до воріт. Мої пальці тремтіли, тому я не міг відчинити замок. Ми такі помітні тут, на світлі, тож якщо хтось із охорони надумав би визирнути у вікно, нас неодмінно впіймали б…
Я довго шпортався із замком, затамувавши подих, потім вирішив заспокоїтися