Вона поцілувала його.
– Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.
Потім, однак, вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що вона перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Вона мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на всю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб Клерфе чув її кашель.
Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Наступного дня сиділа в саду кав’ярні на Венето. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом її охопила хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч у готелі й лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе в Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вона вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.
– Коли відлітає літак?
– За дві години.
Ліліан повернулася до готелю і спакувала речі. Мабуть, Клерфе вже в Парижі, але вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Вона зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, геть сама, без контактів чи втручань з будь-якого боку, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла та хіба не літає й далі, мов один із тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?
Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер у готелі «Даніелі». Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе.
– І що сталося? З ким він її зрадив?
– Ні з ким, мадемуазель. Він був у розпачі. То мадам Санд його зрадила. – Ліфтер усміхнувся. – З одним італійським лікарем. Месьє де Мюссе був поетом.
Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги. Мабуть, вона обманювала сама себе, коли кохала одного, будучи з іншим. Ліфтер відчинив двері.
– Вона покинула його, – пояснив. – Виїхала без попередження.
«Так само, як і я, – подумала Ліліан. – Може, і я теж хочу зрадити сама себе?» Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Ліліан підійшла до вікна й виглянула. Вода була голуба та спокійна, але досить