Він зачинив за собою двері. Ліліан почула швидке чалапання його капців у коридорі. Його вечірній костюм, символ надії на одужання, на свободу, на ночі в містах, його талісман, так само як і для неї дві вечірні сукні, які в горах були ні до чого, але якби Ліліан їх зреклася, то зреклася б надії. Знову підійшла до вікна й дивилася на світло внизу. Прекрасний вечір! Вона знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!
Зашторила вікно. Паніка з’явилася знову! Ліліан почала шукати снодійних пігулки, які сама від себе сховала. На хвильку їй здалося, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але вона не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що до нього хтось приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа, Мілана або Монте-Карло! До дідька його, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися й мусить робити те, що каже Боріс, мусить з цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але, якщо піддасться, буде пропаща!
Ліліан сіла за стіл і витягнула поштовий папір. «Коханий, – писала вона, – ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?» – відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато не відісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: «Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить».
5
Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, немов безтілесним. Його обличчя було вихудле, очі запалі, але виразно голубі, товсті жили випиналися під шкірою, що скидалася на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.
Хворий звався Ріхтером. Він мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Спочатку мешкав у двомісному покої на першому поверсі, потім на другому поверсі в одномісній кімнаті з балконом, потім у покої без балкона на третьому поверсі, а тепер, відколи не мав грошей, лежав у цьому вузькому приміщенні. Це був наочний приклад для всього санаторію. Далай-лама раз у раз наводив його як приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.
Ліліан сиділа біля його ліжка.
– Погляньте на це! – сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. – Він грає, як нічний сторож, і через цей хід конем дістане мат за наступні десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше він грав добре. Ви вже були тут під час війни?
– Ні, – відповіла вона.
– Він приїхав сюди під час війни, мабуть, у 1944-му. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом із Цюріха. Тут, у горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.
Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Два приятелі з Німеччини, з якими грав листовно, загинули в Росії, інший потрапив у полон під Сталінградом. Кілька місяців Ріхтер не