Далеким шляхом. Юрій Логвин

в нього яскраві, легкі й радісні. Правда, Нехбес для цього мав, крім свого таланту, ще й гладенькі, затиньковані стіни палаців, багато помічників і вчився на чудових взірцях минулих часів, що збереглися у храмах та палацах. Оврул же стояв біля шерехуватих скель і мав з собою трохи яскраво-червоної фарби, грудку охри, трохи білої, а за взірці йому правили витатуйовані малюнки на власному тілі. Мандруючи, він часто змальовував на шматки шкіри й дерева малюнки, які бачив у храмах і палацах. Але ті його начерки завжди гинули під час різних пригод. Отож, уже літньою людиною, він вирішив змальовувати все на власному тілі. Щоправда, і це мало допомагало. Він старів, шкіра вкривалася шрамами, морщилася з роками, і малюнки спотворювались. Але татуювання все ж допомагало краще пригадати напівзабуті краї та події.

      Оврул довго стояв перед скелями, пригадуючи минуле, а вітер бив його в лице, підіймав руді хвилі на Дністрі і десь вдалині навалював на синій хребет рожеві хмари.

      Нарешті старий художник став на коліна перед широким каменем і почав розтирати темно-червону охру. Фарба терлась погано, і він час від часу розбивав грудочки тупим кінцем каменя.

      Приготувавши фарбу, Оврул витяг з торби кам’яну чашу, поклав туди кілька шматочків живиці та воску і поставив на жар у затишному місці між камінням. Коли суміш розтопилася і зачаділа синім димом, Оврул почав досипати зверху охри і розмішувати кістяною лопаткою.

      Вітер зовсім стих, і тільки тоді художник занурив трав’яний пензель у варево і почав обводити фарбою вибитий на скелі контур корабля.

      Оврул приставляв до скелі ліву руку, спираючись на неї правою, і поволі водив пензлем по шорсткому камені. Коли фарба на пензлі кінчалася, – він починав пальцями розрівнювати на стіні ще теплі напливи. Потім знов брався за пензель і старанно обводив туго нап’яте вітрило, гострий ніс корабля, линви, щоглу.

      Оврул дуже поволі спинався на драбину і спускався з неї додолу. Він знав, що після швидких, напружених рухів його руки починають тремтіти, і важко буде тоді провести рівну лінію.

      – Чорну фарбу я зроблю завтра і тоді кінчу корабель, – сказав сам до себе старий і пішов до джерельця в буйних заростях папороті. Він довго обмивав синюватим глеєм фарбу з пальців, потім, скинувши подертого плаща, розтер мокрим пуком білоцвіту худе зморшкувате тіло, розмальоване татуїровкою та шрамами.