Тому хлопчина встиг зловити ще трьох вусачiв i назбирати на схилi греблi сухих буйволячих кiзякiв.
З рибою вiн перелiз на сафiну по кормовiй линвi, вдягся i таким самим робом повернувся на берег по кiзяки з великою торбою.
Крiм кiзякiв вiй ще пiдiбрав, де тiльки мiг, сухi тростини, луску вiд пальмових стовбурiв.
Хлопець роздмухав жар, що зберiгався у глибинi жаровнi, i на власному паливi засмажив власну рибу.
Зрештою мерця з судна вiднесли на другий човен стражникiв. I зразу ж три судна вiдчалили, розпустили повнi вiтрила i хутко попливли вниз за течiєю.
Кухар заходився готувати рибу i мiсити тiсто на оладки. Вiн аж сичав вiд злостi, коли звертався до хлопчика. Малий мордувався страхом перед кухарем i злiстю на себе, що вiн так необачно пригрозив старшому. Та вирiшив – що б там не було, а страху свого не являти людям i вiд слiв своїх не вiдмовлятися!..
Тим, часом на сафiнi вiдбувалися дивнi речi.
Купцi, не такi грошовитi, як Джафар Покiйник, всю мандрiвку їли разом. Тепер кожен купував у кухаря собi окремо. I це виходило кожному набагато дорожче. Джафар не вилазив iз своєї каюти. Тiльки звiдтiля час вiд часу з'являвся вирлоокий мосулець. Та двiчi влазив туди капiтан.
Синовi смiттяра випав суєтний день.
Вогонь у жаровнi горiв вiд ранку. Його треба було увесь час вирiвнювати, щоб не чадiв сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу.
А курей скубти й смалити.
За кожним криком купця чи збирача податкiв доводилося бiгти й подавати воду й рушника.
Вiднести їжу ї забрати посуд назад.
Мити посуд.
А мiдний посуд ще й пiском вiдтирати.
День прогаласував над головою малого мов у сивому дурманi. I до самiсiнького вечора вiн не з'їв анi крихти.
Лише пив i пив холодну воду з великого глека.
Тому не дуже добре запам'ятав, як зникли заростi очерету i над тонесенькою смужкою берега постали гаї фiнiкових пальм.
За пальмами, наче величезнi плетенi корзини, на клаптиках пiдвищеної сушi лiпилися одна до одної очеретянi домiвки рiчкових арабiв.
По залитих водою полях, якi були за греблями, на нижчому рiвнi, нiж сама рiчка, ходили чорнi, товсторогi буйволи. Така була вода нерухома, що в нiй, мов у найкращiм срiбнiм дзеркалi, все вiдбивалося без жодного порушення лiнiй, лише догори ногами.
Сафiна й перша лодiя стражникiв трохи приспустили вiтрила, i судна зразу стишили хiд.
А третє судно приткнулося носом до греблi, якраз навпроти пiдвищеної дороги до селища.
Швидко зiбралися до сафiни озернi араби. I один збирач податкiв, що чомусь виявився на тюркськiй лодiї, повiв з поселянами розмову. Вiн пiдiймав руки до неба, розводив широко на боки, хапався за голову, бив себе кулаками в груди. Певно, то був добрий знавець цих людей з озерного краю, бо швидко скiнчив свої казання, щось вийняв з-за пазухи i передав у руки шейховi.
Хлопчина краєм ока побачив – шейх змахнув рукою, i добрi хлопцi пiдхопили мари з лодiї та перенесли на тонку смужку греблi.
Матроси з лодiї вiдштовхнулись