Шкіра почала при найменшому рухові тріскатись і кривавити. Треба було щось робити. Довелося спинитись і зняти корзину. У торбу, поруч із сушеною сараною, чаклунка поклала козячий ріжок з маслом. Відкрив чопик і обережно налив масло на суглоби пальців. Розтер. Змастив і перенісся і надбрів'я. Але полегшення тривало не дуже довго. Поки він підійшов до наступного засохлого негритяти, масло випарилось, зникло. І знов шкіра на руках і обличчі почала загрозливо натягуватись. Здавалось, ось-ось і трісне і бризне кров'ю.
Повітря вже так розпеклось, що коливалось, як склистий дим. Все миготіло, виламувалось перед його очима. Далекі руді гори, їх темні шпилі він тепер бачив ніби крізь струмені прозорої води.
Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась біда з очима – мов хто із середини вичавлював їх гострими пазурами. Стало важко дивитись перед собою і вгору. Але він боявся дивитись тільки під ноги, щоб не збитись зі шляху. Знав, що треба йти просто на два далеченних шпилі. І хоч як не було важко, час від часу піднімав голову і дивився вдалину. Тільки при кожному русі його починало на додаток до болю ще й нудити.
І ось йому привидівся наче якийсь рух на небі. Зрештою, знемагаючи від болю, крізь пелену, що застувала йому зір, побачив ліворуч вгорі орла. Орел піднімався по колу все вгору і вгору. Орла несло розпечене повітря. Що це не гриф, заспокоїло його.
Що не гриф, а орел, то була добра ознака. Грифи прилітають – тоді смерть невідворотна!
Задивився на того строкатого орла, що швидко піднімався вгору, час від часу різко змахуючи крилами. Щось раптом захрустіло під правою сандалією. Таки спинився, хоча й обіцяв чародійці не спинятись, і озирнувся.
Побачив, що наступив на череп висохлого негритяти. Суха голова розсипалась на якесь брудне борошно. Не на скалки, не на кусники. А розсипалась пилом, мов величезна порхавка спекотного дня.
Знав, що нічого не вдієш і треба йти далі. Для бадьорості він заспівав щось, але й сам дібрати не міг, що він співає. «Невже те чародійське зілля так довго діє? Чи тільки зараз почало діяти?!» – у розпачі і з превеликим жахом подумав. Нараз згадав ту молитву, що співав дід- воляр: «Не убоїшся от страха нощного, от стріли летящия во дні, от вещі во тьмі преходящія, от сряща і біса полуденного…» Ішов далі і повторював слова молитви. І дихання почало вирівнюватись. І крок зміцнів. Попростував уперед швидко, не особливо переймаючись тим, що попереду нього, досить далеченько, іде якийсь чоловік. Як і він, той прямує до двох далеких шпилів. «Цікаво, що то за чоловік? Важко дібрати, але, здається, у нього за спиною зв'язка довгих стріл і пласка корзина?..» Поки вдивлявся у самотнього мандрівця, що йшов одною з ним дорогою, просто на очах праворуч і ліворуч почали у склистій полуденній юзі виростати пальми. Он під однією заблищала вода джерела. І от коли побачив ряботіння на воді, тут йому захотілося туди кинутись. Забув, що спину йому обтяжує корзина з тугим бурдюком. Ступив праворуч від своєї стежки, зачепився об камінь і впав навкарачки на чорний розпечений