Усе ти брешеш, подумав він, а вголос сказав:
– А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспільних звичаїв. Ну і хтось із важливих персон, із тих, хто був на прем’єрі, міг заткнути роти… пронозам.
– Писаки! – Із розкішною презирливою інтонацією вимовив Шпет. – Перодряпи!
– Саме так! Перодряпи. Й пронози. Так чи інакше – нічого. А далі – тиша, як то кажуть. Ну а потім… Потім усім стало не до світської хроніки. О! Ось вона.
Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-під плеча.
– Постановник мізансцен і балетмейстер – Густав Претор.
– Боже мій, – сказав Шпет тремтячим піднесеним голосом. – Боже мій! Але дозвольте!
Він простягнув альбом Шпету – на обох долонях, як дар. Шпет благоговійно прийняв. Це було красиво.
– У вас приголомшливе зібрання, добродію мій. Просто приголомшливе. Мені пощастило, що мене направили до вас.
Пожовкла програмка була прикрашена віньєтками, переважали орхідеї розкішно-фалічних і розкішно-вагінальних форм. Були також маски комедії та трагедії у римському дусі, але з подвійними дірчастими носами, які зазвичай малюють у черепів. Декаданс, такий декаданс.
– Я сфотографую, дозволите?
– Мабуть, – невпевнено сказав Шпет.
Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсація і він, Шпет, знову залишиться сам на сам із пильними плюшевими альбомами і висохлими квітами. Безуханними, так. Безуханними.
– Ось цим? – Шпет здивувався. – Тепер цим фотографують?
– Іноді. Любителі на кшталт мене. Ви дозволите мені послатися на вас? На ваше зібрання?
Шпет ледь помітно розслабився.
– Претор пише, – фотографуючи, він вів далі, переважно з метою заспокоїти Шпета неспішним струменем розмови, – що в самому прізвищі його постановники вгледіли Знак. Із великої літери. Сюжет, бачте, з римської історії, і постановник – Претор. І оскільки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали. Тут усе ж таки, ви не ображайтеся, провінція. У Москві Мейєрхольд, конструктивізм і агітплакат, у Празі Кафка пише «Замок», а тут усе ще тішаться квітами зла і в усьому знаки вбачають. Ну ось, я і завершив.
– Як тепер усе швидко, – зітхнув Шпет. – Штучки всі ці… новомодні. А раніше, бувало, поки світло поставиш… Адже вони примхливі, прими, як тільки що не так…
Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителеві устоїв, Шпет не виходив з образу.
Неквапом обрати вигідний ракурс, розкласти доземні складки вбрання та заклякнути так на століття у хмарі тьмяніючого фотографічного світла. Так, вони могли собі це дозволити. А нині Мережа напхом набита світлинами зірок, заскочених у найнеслушніший момент. Із відкритим ротом. Зі скошеними очима. З неголеними ногами.
– Дякую, – сказав він Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набік. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожість, навряд чи Шпет наслідував Лотману свідомо. –