Надійшов вечір; хлоп’ята розмістилися на лавах. Наглядач у своєму кухарському вбранні стояв коло бака сам своєю власною персоною: його помічниці богаділки примостилися позаду; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано. Каша зникла в одну мить; хлопці потишкувалися межи себе й підморгнули Оліверові, а найближчі його сусіди штовхнули його ліктями в бік. Олівер був ще зовсім дитина, але злидні й голод довели його до відчаю, і він враз, осліп пустився берега. Він підвівся з-за столу і, наблизившись з мискою й ложкою в руці до наглядача, промовив, сам жахаючись власної відваги:
– Прошу, сер, мені хочеться ще трошки.
Наглядач був дебелий, гладкий чоловік, але тут він аж пополотнів. Кілька секунд він дивився остовпіло на малого бунтаря, а потім безпорадно сперся плечем об бак, щоб не втеряти рівноваги. Богаділки заніміли з несподіванки, хлопці з жаху.
– Га? – промовив він нарешті.
– Прошу, сер, – відповів Олівер, – мені хочеться ще трошки.
Черпак стукнув по голові Олівера, пальці наглядача кліщами вхопили його. Наглядач кричав пробі.
Рада урочисто засідала у повному своєму складі, коли це щось шарпонуло за двері й у кімнату вскочив вщерть схвильований містер Бембль.
– Даруйте, містере Лімбкінс, але Олівер попрохав… – пробелькотав він, звертаючись до пана у високому кріслі. – Олівер Твіст попрохав ще!
Всі остовпіли, на обличчях застиг жах.
– Ще? – вимовив нарешті містер Лімбкінс. – Візьміть себе в руки, Бембль, і відповідайте мені ясно й чітко. Чи вірно я зрозумів: він попрохав додаткової порції, з’ївши встановлену норму?
– Так, він це зробив, сер, – відповів Бембль.
– Цей хлопець дограється до шибениці, – прорік добродій у білому жилеті, – я знаю, що дограється.
Ніхто не заперечував цього віщування. Повстала жвава дискусія. Олівера було негайно посаджено до карцера, а на другий ранок на воротях притулку вже маячіло оголошення, що обіцяло п’ять фунтів стерлінгів тому, хто згодиться узяти в прийми Олівера Твіста й звільнити парафію від опіки над ним, тобто п’ять фунтів і Олівера Твіста запропоновано було першому-ліпшому чоловікові чи жінці, що потребували підмайстерка чи учня для якогось ремества чи підприємства.
– Нічого в житті не був я такий певний, як того, що цей хлопець дограється до шибениці, – мовив добродій у білому жилеті, стукаючи на другий ранок у ворота й перечитуючи це оголошення.
Я маю на меті показати далі, наскільки джентльмен у білому жилеті мав рацію, і тому боюсь одразу попереджувати читачів, чи Оліверове життя дійсно урвалось так ґвалтовно, щоб не підірвати цікавості до цього оповідання, якщо за цікавість може взагалі йтися.
Розділ III
Як Олівер