Коли Анук допила молоко, я закутала дочку в червоне пальто й, не звертаючи уваги на її протести, натягнула їй на голову пухнату шапку.
– Хочеш щось на сніданок?
Вона рішуче хитнула головою й схопила яблуко із тарелю біля прилавка.
– А мене ти хіба не поцілуєш?
Це наш ранковий ритуал.
Спритно обхопивши мене руками за шию, вона облизала моє обличчя, зі сміхом відстрибнула, послала від дверей повітряний поцілунок і вибігла на площу. Я зойкаю від удаваного жаху, витираю обличчя. Вона радісно сміється, показує мені маленького гострого язичка, кричить: «Я люблю тебе!» і червоною змійкою біжить у туман, тягнучи за собою портфель. Я знаю, що за півхвилини пухната шапка перекочує в її шкільну сумку, де вже лежать підручники, зошити та інші прикрі згадки про дорослий світ. На мить я знову побачила Пантуфля, що скакав за нею назирці, і поспішила закритися від небажаного образу. Гірке почуття втрати й самотності охопило мене. Як я буду жити цілий день без неї? Зусиллям волі я придушила в собі нездоланний порив погукати її.
За ранок шість покупців. Один з них – Ґійом. Він зайшов на шляху додому, вертаючись із крамниці м’ясника зі шматком кров’яної ковбаси, загорненої в папір.
– Чарлі любить кров’яну ковбасу, – серйозно каже він мені. – Останнім часом у нього поганий апетит, але, я певен, ковбасу він з’їсть із задоволенням.
– Ви й про себе не повинні забувати, – м’яко нагадую я йому. – Вам теж треба їсти.
– Звичайно, – винувато посміхається він. – Я їм як кінь. Слово честі. – Він раптом стривожився. – Щоправда, зараз Великий піст. Але ж тваринам не обов’язково постувати, як ви вважаєте?
У відповідь на його стурбований погляд я хитаю головою. Риси обличчя в нього дрібні, тонкі. Він належить до того типу людей, які розламують печиво на дві половинки й одну залишають на потім.
– Я вважаю, вам обом слід краще дбати про себе.
Ґійом чухає Чарлі за вухом. Пес реагує мляво й майже не цікавиться пакетом з м’ясної крамниці у кошику, який стоїть біля нього.
– Ми даємо собі раду. – Губи Ґійома розсуваються у посмішці так само автоматично, як з його язика злітає неправда. – Правда, даємо. – Він допив свій chocolat espresso.
– Чудовий шоколад, – як завжди, каже він. – Мої компліменти, мадам Роше.
Я вже давно не наполягаю, щоб він звертався до мене на ім’я. Укорінені в ньому правила пристойності не допускають панібратства. Він залишає гроші на прилавку, піднімає капелюха на прощання й відчиняє двері. Чарлі незграбно підводиться