Холодна цікавість переважала навіть в Освенцимі, якось відволікаючи наші думки від оточення, на яке можна було поглянути об’єктивно. У той час такий стан духу культивували з метою захисту. Ми хотіли знати, що трапиться з нами далі і які, наприклад, будуть наслідки від того, що нас вигнали на вулицю, у прохолоду пізньої осені, цілком голими й усе ще мокрими після душу. Протягом кількох наступних днів наша цікавість перетворилася на здивування: ніхто навіть не застудився.
На новоприбульців чекало ще багато сюрпризів. Медики серед нас невдовзі дізналися: підручники брешуть! Десь написано, що людина не може існувати без певної кількості годин сну. Нічого подібного! Я був упевнений, що існують деякі речі, на які я просто не здатний: не можу заснути без того, існувати без сього. Першу ніч в Освенцимі ми спали на кількаярусних нарах. На кожному ярусі (розміром близько два на два з половиною метри) спали дев’ятеро чоловіків, просто на дошках. На дев’ятьох осіб припадало дві ковдри. Звісно, ми могли лежати тільки на боці, щільно притулившись один до одного, що мало свої переваги в дошкульний холод. Хоч нам забороняли брати взуття на нари, дехто потай використовував черевики за подушку, хай навіть вони були заляпані брудом. У іншому випадку доводилося підкладати під голову руку, майже вивихнувши її. Але сон приносив забуття та полегшення на кілька годин.
Я хотів би згадати ще кілька подібних дивовижних моментів: ми не мали змоги чистити зуби, але, незважаючи на це й очевидний брак вітамінів, мали здоровіші ясна, ніж будь-коли раніше. Ми носили ту саму сорочку по півроку, поки вона не втрачала будь-яку подібність до одягу. Цілими днями ми не могли помитися, бодай частково, тому що замерзли водопровідні труби, і все ж рани та мозолі на наших брудних від роботи руках не гноїлися (якщо не були обмороженими). Або, наприклад, люди із чутливим сном, які раніше прокидалися від найменшого шереху в сусідній кімнаті, зараз лежали, притиснувшись до товариша, який голосно хропів у кількох сантиметрах від їхнього вуха, і спали доволі міцно попри шум.
Якщо б зараз нас запитали, чи мав рацію Достоєвський, який називав людину істотою, яка може пристосуватися до всього, ми б відповіли: «Так, людина може звикнути до всього, але не питайте нас як». Одначе наші психологічні дослідження ще не сягнули так далеко; ми, в’язні, ще не досягнули цього стану. Ми все ще перебували в першій фазі наших психологічних реакцій.
Думка про самогубство навідувала майже кожного, хоча б на нетривалий час. Вона виникала від безвиході, постійної загрози смерті, що тяжіла над нами щодня й щогодини, і численних смертей поруч із нами.
Із особистих міркувань, про які я згадаю згодом, я рішуче пообіцяв собі, що не «кидатимусь на дріт». Це словосполучення вживали в таборі для опису найпопулярнішого способу самогубства – доторкнутися до колючого дроту огорожі під напругою. Мені не складно було зважитися на це рішення. Немає сенсу накладати на себе руки, оскільки середньостатистичні шанси