Bonjour, bonjour.
Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.
А тепер? Що тепер буде?
Плетіння шкарпеток
Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.
Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.
– У Союзі німецьких дівчат,[19] – шепоче вона, – нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?
– Певно, райхові треба.
– Для чого?
– Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.
Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.
– Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, – продовжує Юта. – І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?
– Що це ти слухаєш?
Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.
– Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?
– Яке тобі діло?
– Це небезпечно, ось яке мені діло.
Вона закриває друге вухо пальцем.
– Інші дівчата не проти, – стишено каже він, – плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.
– Ми бомбуємо Париж, – вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.
Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.
– От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.
Втеча
По всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.
У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери – на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.
У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.
Хай це буде крутиголовка,