– Toutes mes excuses,[14] – її батько запалює сигарету; один за одним витягає ключі з її кишені. – Що, – шепоче він, – мені з тобою робити?
На дев’яті іменини вона, прокинувшись, знаходить два подарунки. Перший – це дерев’яна коробка, яку вона не знає, як відімкнути. Крутить її і так і сяк. Їй потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, що одна сторона на пружині; вона натискає на неї, й коробка, клацнувши, розчиняється. Усередині чекає єдиний кубик кремового сиру камамбер, який вона відразу кладе до рота.
– Надто легко! – сміється її батько.
Другий подарунок важкий, загорнутий у папір зі шпагатом. Усередині велика скріплена спіраллю книжка. Шрифтом Брайля.
– Кажуть, що вона для хлопчиків. Або дівчаток, які дуже люблять пригоди. – Марі-Лор чує, як батько всміхається.
Вона проводить кінчиками пальців по рельєфній назві. Навколо. Світу. За. Вісімдесят. Днів.
– Papa, це надто дорого.
– Не тобі цим перейматися.
Того ранку Марі-Лор заповзає під стійку біля шафки для ключів, лягає на живіт і кладе всі десять пальців на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукувані набагато ближче одна до одної, ніж вона звикла. Але за тиждень стає легко. Вона знаходить стрічку, якою користується як закладкою, й музей десь зникає.
Загадковий містер Фоґґ живе ніби за годинником. Жан Паспарту стає його слухняним лакеєм. Коли за два місяці вона прочитує останній рядок, то розгортає книжку на першій сторінці й починає знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковій моделі: дзвіниця, вітрини. Вона уявляє, як герої книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесідують у магазинах; сантиметровий пекар відправляє в піч і витягає крихітні хлібинки; три малесеньких грабіжники виношують план, повільно проїжджаючи повз ювелірний магазин; крихітні буркотливі авто переповнюють рю Мірабель, їхні склоочисники ковзають туди-сюди. За вікном на четвертому поверсі на рю де Патріарш мініатюрна версія її батька сидить за мініатюрним столом у їхній мініатюрній квартирі, просто як у справжньому житті, шліфуючи якийсь мікроскопічний шматок дерева; з іншого боку кімнати – мініатюрна дівчинка, худенька, кмітлива, у неї на колінах лежить розгорнута книжка; у неї в грудях б’ється щось велике, щось повне поривань, щось безстрашне.
Науковець
– Ти маєш присягнутися, – наполягає Юта. – Присягаєшся?
Посеред іржавих коробок, порваних шин і бруду вона знайшла десять метрів мідного дроту. Її бездонні очі сяють.
Вернер мельком оглядає дерева, ярок, потім знову переводить погляд на сестру.
– Присягаюся.
Разом вони потай проносять дріт додому на горище й просовують його крізь отвори від гвіздків у карнизі над вікном. А тоді під’єднують його до радіо. Майже відразу на коротких хвилях вони чують, як хтось говорить дивною мовою, повною звуків з та с.
– Це російська?
На думку Вернера, це угорська.
У