– Мені двадцять п’ять років, тобто я прожив лише життя одного покоління, але й за цей відносно короткий час вода, яка була там мільйони років, перетворилася на пилюку. Правителі комуністичного режиму вирішили змінити напрям течії двох річок, Аму-Дар’ї та Сир-Дар’ї, щоб використати їхні води для зрошення плантацій бавовни. Вони не досягли своєї мети, та було вже пізно – море перестало існувати, й оброблені землі перетворилися на пустелю. Нестача води спричинила цілковиту зміну тамтешнього клімату. Сьогодні грандіозні піщані бурі щороку висипають на ті землі по сто п’ятдесят тисяч тонн солі та пилюки. П’ятдесят мільйонів людей у п’яти країнах потерпіли від безвідповідального – але безповоротного – рішення совіцьких бюрократів. Ті рештки води, які збереглися, тепер отруєні, стали джерелом різних захворювань.
Я подумки занотував собі те, що він розповідав. Цей матеріал міг пригодитися для якоїсь із моїх лекцій. Михаїл провадив, і в тоні його голосу звучали радше не екологічні, а трагічні ноти.
– Мій дід розповідає, що Аральське море колись називали Синім за колір його води. Тепер його немає, проте люди не хочуть кидати свої оселі й переселятися в якесь інше місце. Вони досі мріють про хвилі, про рибу, досі зберігають рибальські снасті й розмовляють про човни та принаду для риби.
– Але випробування атомної зброї справді там відбувалися? – домагається мій видавець.
– Гадаю, всі, хто народився в моїй країні, знають про те, що довелося пережити їхній землі, бо вона залита кров’ю. Протягом сорока років наші рівнини тремтіли під вибухами ядерних і термоядерних бомб – до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року їх там вибухнуло чотириста п’ятдесят шість. Сто шістнадцять із тих вибухів були здійснені у відкритій атмосфері, їхня загальна потужність у дві з половиною тисячі разів перевищувала потужність атомної бомби, скинутої на японське місто Хіросіму під час Другої світової війни. Тисячі людей зазнали радіоактивного зараження, потерпіли від раку легень, а тисячі дітлахів народилися з порушеннями функцій рухомості тіла, а іноді й без рук або ніг, із психічними відхиленнями.
Михаїл подивився на годинник.
– Прошу пробачення, але я мушу йти.
Половина столу висловлює жаль, вважаючи, що розмова стала цікавою. Друга половина задоволена: безглуздо говорити про сумні речі в такий веселий і радісний вечір.
Михаїл дякує всім кивком голови й обіймає мене. Він робить це не з якоїсь особливої любові до мене, а щоб непомітно прошепотіти:
– Як я вам уже сказав, із нею все гаразд. Не турбуйтеся.
– «Не турбуйтеся» – він мені сказав! А чого мені турбуватися – через жінку, що мене покинула? Через яку мене допитувала поліція, друкувалися мої фото на перших сторінках скандальних газет і на обкладинках бульварних журналів, через яку я страждав багато днів і ночей, мало не втратив усіх своїх друзів і…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте