Час прокидатися.UA. Гарфанг

й не сталося, спокійно йшов у напрямку будинків.

      – Ти нормально почуваєшся?

      – Так. Вони тільки кілька разів ударили. Але якби не ви…

      – Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обірвав мене незнайомець. – Але троє… Треба вчити пацанів. А то збиваються в зграї, і думають, що їм усе дозволено.

      Тим часом ми дійшли до мого будинку, і я зупинився.

      – Дякую. Візьміть, – простягнув я йому «здобич», але той на неї навіть не глянув.

      – То тобі моральна компенсація, – осміхнувся він, і у світлі ліхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнішність, русяве волосся, світлі очі. Нестандартною була хіба що довжина волосся, зібраного в акуратний «хвіст».

      – Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.

      – Нема за що. Могорич колись виставиш, – усміхнувся він уже більш приязно і теж подав руку.

      Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумілих картин – біг у темряві, чиєсь хрипке дихання, відблиски десь здалеку через темряву, і чоловічий силует крізь оптичний приціл…

      Я раптово струснув із себе цю навалу, внутрішньо сказавши тверде «ні» чужим спогадам, про які я абсолютно нічого не хотів знати, і… Потік припинився так само швидко, як і розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.

      – Щасти, – промовив я йому услід, усе ще приголомшений, проте одночасно і гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мій протест передача інформації припинилася!)

      Росту!

      Решта ночі пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навіть не розбираючи його, і завалився спати, не знявши одягу – підступна втома у буквальному сенсі звалила з ніг.

      А коли прокинувся вранці – зрозумів, що мені потрібно взяти «тайм-аут» і просто перевести подих. А далі – буде видно.

      Чужий мобільний я викинув відразу – навіть не ризикнув взяти його рукою – настільки сильним було небажання уявляти, що саме міг би він мені розповісти про свого господаря. Я просто обгорнув його ганчіркою, і не полінувався вийти на поверх до сміттєпроводу, аби позбутися «цього».

      Позбуватися грошей не було сенсу; там якраз вистачить, аби дістатися до батьків на дачу і провести кілька днів у їх компанії.

      І свій план втечі з міста я з самого ранку почав втілювати у життя. Вартість таксі цілком оправдовувала себе, якщо згадати усі мої учорашні жахіття, тож не було сенсу собі в цьому відмовляти.