Минув іще один рік… Знову приїхали міські гості. У Богдани вже проглядав кругленький животик, вона трохи набрала тіла і виглядала просто чудово, що й зауважив Ігор:
– Гуцулочко наша, на тебе приємно подивитись, виглядаєш прекрасно! Богданко, тобі на користь вагітність, ти із сухореброго дівчиська перетворилась на звабливу жіночку.
Мама Богдани допомагала їй по господарству та біля внука. Вона була щасливою і втішеною, бо її заповітна материнська мрія збулась – дочка вийшла заміж, живе поряд, має дитину, при надії – чекає на другу дитину. Ну що ще потрібно? Уже ввечері, коли гості відпочивали, а Богдана вкладала свого маленького сина спати, мама багатозначно зауважила:
– Ігор дивиться на тебе інакше, ніж колись.
– Мамо, не вигадуйте! Він має дружину, пощо йому на мене зиркати! То вам здалось!
Наступні три тижні промайнули, як один день. Гості поїхали, а Богдана геть засумувала, згадувала свого чоловіка, порівнювала його з міським гостем і, як не прикро, віддавала перевагу Ігореві.
…На Різдвяні свята приїхав Василь, а на Йордань вона привела на світ донечку. Пологи минули легко, бо була спрацьованою і фізично сильною. Чоловік побув удома кілька місяців і знову поїхав. Як не благала вона його залишитись, він не послухав… Добре, що перед самим від'їздом вмовила його піти в сільраду розписатись, бо діти офіційно росли безбатченками, хоча в реальному житті вони такими і були – Богдана правила їм і за маму, і за тата.
У повсякденних турботах минали дні, наступила весна, потім літо. Мама і тато, як колись і обіцяли, були першими порадниками і помічниками в дочки. Онуки – цілком під їхньою опікою, та й господарство дочки також було в їхніх надійних руках. Мама бідкалась татові:
– Ну от скажи, пощо Василеві там сидіти, ми ж допомагаємо їм. Та най би вертав додому, діти ж дрібнюсінькі. Та й Дану ся ж зовсім молода, та їй хлопа тре, а не гроші! Піду до свахи, най пише Василю, щоб вертав додому.
Але зять не приїздив, і тільки час від часу передавав гроші, які Богдані були не в радість…
Знов настало літо, і, як завжди, на початку серпня приїхали міські гості. Богданка чекала їх приїзду з радістю, яку вона глибоко затаїла у схронах своєї одинокої душі:
– Назарко, та як же ти гарно виріс! Ігоре і Віро, раді вас вітати…
Радість її була щирою. Ігор добре це розгледів. Як не ховала вона свої великі карі очі, він це прочитав у них.
Дні у відпочивальників були такими, як і колись. Вони збирали ягоди, засмагали, Віра сушила лікувальні трави, гриби і раділа сонцю і життю. Назарко бавився із малечою Богданки, хлюпались в озерці. Усе було, як і завжди. Але серце Богдани нашіптувало зовсім інше, усе помінялось… Вона закохалася в Ігоря, і зараз відчула, що сталося це давно. Може, якби поряд був її чоловік і вона постійно відчувала його любов, то не дозволила б дружнім почуттям до Ігоря