Потім вона мені казала, яку погану річ я вчинив і що мені необхідно постаратися це зрозуміти. Можу зауважити, що того вечора я був щасливий і почувався як людина, яка зробила щось дуже сміливе, на кшталт піднятися на Еверест чи вдіяти щось на ворожій території. Я почувався таким щасливим, бо мої наміри були якнайкращими. Цього вона так і не збагнула.
Одне слово, той вечір був найкращою подією в моєму житті (крім хіба що виграшу на тоталізаторі). Це було все одно як знову спіймати синявця лісового чи перламутрівку блискучу. Я хочу сказати, що такого можна спромогтися хіба що раз у житті, та й то не завжди; про таке людина мріє більше, ніж, власне, очікує, що мрія колись здійсниться.
Будильник мені не знадобився, я встав навіть раніше, ніж він задзвонив. Я спустився, замкнув за собою зовнішній підвал. Я все спланував. Постукав у двері і крикнув: «Вставай, будь ласка!», почекав десять хвилин, тоді відімкнув засуви й увійшов. Я приніс із собою її сумочку, яку, звичайно, обшукав. Там не було нічого такого, чим вона могла б скористатися для втечі, крім пилочки для нігтів і стругачки з лезом, їх я звідти вийняв.
Світло було ввімкнене, вона стояла біля крісла. Повністю вдягнена. І вона знову стала мене роздивлятися, без тіні страху, навіть зухвало. Дивно, вона була не зовсім така, якою я завжди її пам’ятав. Щоправда, так близько я її ще ніколи не бачив.
Я сказав:
– Сподіваюся, ти добре спала.
– Де я, хто ви, навіщо мене сюди привезли? – вона промовила це холодно, зовсім не різко.
– Не можу тобі відповісти.
Вона заявила:
– Я вимагаю, щоб мене зараз же відпустили. Це жахливе неподобство.
Ми стояли й дивились одне на одного.
– Відійди з дороги, я йду звідси.
Вона пішла просто на мене до дверей. Але я не зрушив із місця. Якоїсь миті я думав, що вона кинеться на мене, але, напевне, вона розуміла, що це було б дурницею. Я був налаштований рішуче, вона б не змогла мене перемогти. Вона зупинилася зовсім близько від мене і повторила:
– Відійди з дороги.
Я озвався:
– Поки що тобі цього не можна. Будь ласка, не змушуй мене знову застосувати силу.
Вона люто й холодно поглянула на мене, тоді відвернулася.
– Я не знаю, – промовила вона, – за кого ви мене вважаєте. Якщо думаєте, що я дочка багатих батьків і за мене дадуть великий викуп, то будете розчаровані.
– Я знаю, хто ти, – заперечив я. – Річ не в грошах.
Я не знав, що говорити. Я був такий схвильований – нарешті я побачив її тут живу і справжню. Я так нервувався. Я хотів подивитися на її обличчя, на її чарівне волосся, на неї всю, таку милу й невеличку, але не міг – вона дивилася просто на мене. Запала дивна мовчанка.
Раптом вона, немовби звинувачуючи, запитала:
– А може, я знаю, хто ти?
Я