– Я теж, – відповів Піт. – Тепер іди до себе, щоб мені не довелося тебе нести.
Згідно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапію двічі на тиждень. Щопонеділка та щоп’ятниці о дев’ятій годині ранку за ним приїжджала спеціальна машина, вона ж повертала його назад о четвертій після гідротерапії та зібрань, на яких люди із застарілими травмами й хронічними болями сідали в коло й обговорювали свої нещастя. Це означало, що два дні на тиждень будинок залишався порожнім.
У четвер увечері Піт ліг спати, скаржачись на хворе горло. Уранці, прокинувшись, він заявив, що горло все ще болить і в нього підвищилася температура.
– Гарячий, – сказала Лінда, приклавши зап’ястя до його чола. Піт сподівався на це всією душею, коли, перед тим як спуститися вниз, тримав голову у двох дюймах від лампи, що над ліжком. – Якщо завтра не покращає, доведеться вести тебе до лікаря.
– Гарна ідея! – вигукнув Том зі свого місця за столом, де ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. – До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.
Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки зле й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.
– Сподіваюся, – зітхнула вона. – Ти їсти хочеш?
Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.
– Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.
Тіна вийшла з будинку першою, побігла до рогу, де вони з Еллен обговорювали ті дивакуваті теми, які обговорюють дев’ятирічні дівчиська, чекаючи на шкільний автобус. Потім мама поїхала на «Форді» до школи. Останнім вийшов із будинку тато, він на милицях пройшов під’їзною доріжкою до мікроавтобуса, що вже чекав на нього. Піт, проводжаючи його поглядом із вікна своєї спальні, подумав, що батько останнім часом ніби поменшав. Волосся, що стирчало з-під шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина.
Коли мікроавтобус поїхав, Піт одягнувся, узяв із комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, і вийшов у гараж. Із батьківських інструментів він вибрав молоток і долото, сунув їх у торбину. Прихопивши лопату, він вирушив, але, пройшовши кілька кроків, повернувся й узяв іще й лом. Бойскаутом він ніколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього.
Ранок видався такий холодний, що дихання перетворювалося на пару, але до того часу, коли Піт розкопав скриню настільки, щоб її можна було витягти, повітря прогрілося, і він аж спітнів. Знявши куртку й зачепивши її за нижню гілку, він подивився навколо – чи, бува, не підійшов хтось до річки (до цього він уже кілька разів озирався). Переконавшись, що навколо жодної душі, Піт зачерпнув трохи землі й потер нею долоні, як бейсболіст, що відбиває перед ударом. Він узявся за ручку скрині, нагадавши собі, що вона може будь-якої миті зламатися. Найменше йому хотілося скотитися