Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

відімкнути ключем усі замки у нашій квартирі. Навіть без спроби я знав, що він точно не від вхідних дверей, бо він не був схожий на ключ, який я носив на мотузці на шиї, щоб відмикати двері, коли нікого не було вдома. Я йшов навшпиньках, щоб залишитися непоміченим, і спробував відімкнути ключем двері до ванної кімнати, а потім ще шухляди у маминому туалетному столику. Я спробував відімкнути ключем шухляду в кухонному столі, на якому тато раніше розбирав рахунки, а потім і комірчину біля шафи з білизною, де я іноді грав у хованки, а потім і мамину скриньку із прикрасами. Ключ не підходив ні до чого.

      Тієї ночі я винайшов спеціальну дренажну систему, яка була б підведена до кожної подушки у Нью-Йорку і з’єднувала б їх із Резервуаром. Коли люди засинали б у сльозах, їхні сльози стікали б до однієї водойми, і вранці ведучий прогнозу погоди розповідав би, як змінився за ніч рівень води у Резервуарі сліз, і всі могли б знати, чи є у Нью-Йорку проблеми. А коли б ставалося щось по-справжньому жахливе – вибух атомної бомби чи атака біологічною зброєю, – спрацьовувала б страшенно гучна сирена, скликаючи людей до Центрального парку для укріплення Резервуару мішками з піском.

      Ну і нехай.

      Наступного ранку я сказав мамі, що не піду до школи, бо дуже погано почуваюся. Це була моя перша брехня. Вона торкнулася мого чола і сказала:

      – Ти й справді трохи гарячий. Я відповів:

      – Я поміряв температуру, цілих сорок два градуси.

      Це була друга брехня. Мама повернулася до мене спиною і попросила застебнути їй сукню. Вона могла зробити це й сама, проте знала, як сильно це подобається мені. Вона сказала:

      – У мене сьогодні багато зустрічей, але бабуся може зайти, якщо тобі що-небудь знадобиться, а ще я буду телефонувати тобі щогодини.

      Я відповів:

      – Якщо я не підходитиму до телефону, то я або спатиму, або буду в туалеті.

      Мама відповіла:

      – Краще підходь до телефону.

      Коли вона пішла на роботу, я одразу ж одягнувся і спустився на перший поверх. Стен підмітав перед під’їздом. Я хотів пройти непоміченим, проте він мене таки побачив.

      – Не схоже, що ти справді хворий, – звернувся він до мене, змітаючи купу листя на дорогу.

      – Я справді хворий, – відповів я. Тоді Стен запитав:

      – І куди ж це Містер Я-Справді-Хворий так поспішає?

      – До аптеки на Вісімдесят четвертій вулиці за льодяниками від кашлю.

      Брехня номер три. Насправді я пішов до майстерні «Фрейзер та сини» на Сімдесят дев’ятій вулиці.

      – Зробити тобі ще дублікатів? – запитав Волт. Я привітався із ним, дістав ключ і запитав, що він може про нього сказати. – Це ключ від якогось ящика, – пояснив Волт, уважно розглядаючи ключ через скельця своїх окулярів, – я б сказав навіть, від сейфа, судячи з його форми. – Він вказав мені на полицю із гачками, на яких висіла сила-силенна різних ключів. – Бачиш, ці ключі зовсім інші. Твій набагато товстіший. Його важче зламати. – Я торкнувся усіх ключів, до яких міг