Коли одяг знову запакували в картон, я сказав Наташі Петровні, що не можу піти з нею в «Ель Марокко», бо чув, що це найкращий нічний клуб Нью-Йорка.
– То чому ж тоді не можете? – здивувалася вона.
– Бо не маю грошей.
– От дурник! Та нас же всіх запрошено! Думаєте, я б змусила вас платити?
Вона хрипко, як завжди, засміялася. Хоч той сміх і нагадав мені сміх жиголо, раптом виникло приємне відчуття, що я перебуваю серед спільників.
– А хіба вам не потрібно спершу повернути прикраси?
– Завтра. Про це подбає журнал. А тепер ходімо пити шампанське.
Я більше не протестував. Несподівано мені вдалося прожити цей день у всій його багатогранності – починаючи від іронії та закінчуючи простою вдячністю. Я навіть не здивувався, коли ми опинилися в одному з окремих залів «Ель Марокко», де якийсь віденець співав німецьких пісень, не зважаючи на те, що Америка і Німеччина перебували у стані війни. Я розумів, що у Німеччині це було б неможливо. У тому клубі сиділи навіть американські офіцери. Здавалося, що я натрапив на оазу серед безмежної пустелі. Час до часу перераховував п’ятдесят доларів у своїй кишені і готувався за необхідності їх віддати, але ніхто про це й не згадував. Я думав, що саме таке і має бути мирне життя, життя, якого я ніколи не знав, безтурботність, якої я ніколи досі не відчував; я розмірковував про це без заздрості. Просто радів, що це існує. Я сидів серед чужих людей, які були мені ближчі й приємніші за тих, кого я чудово знав; біля мене була вродлива жінка, її взята напрокат діадема виблискувала у світлі свічок, а я був, мов жалюгідний паразит із келихом чужого шампанського, і мені здавалося, що це я на один вечір узяв напрокат чуже життя, яке завтра доведеться повернути.
7
– Вас нескладно буде влаштувати в якийсь художній салон, – сказав Льові-старший. – У цьому сенсі війна вам на руку. Зараз бракує робочої сили.
– У мене таке враження, що я вже переміг у цій війні, –